Днями я подивився російські новини. Після тривалої перерви. Подивився не де-небудь, а в Карпатах, в одному з готелів курортного селища Східниця.

Що впало в очі та вуха (крім очевидної «кісельовщини») – формальні особливості передачі. Передусім шалена звукова атака, що впродовж цілого випуску відбувається на мозок глядача. Гучні й напружені голоси (плюс часто ще й неприродно посилена жестикуляція) ведучого й репортерів, концентрація аналогічного звукового тла у відеозаписах, «драматичні» музичні елементи, ще відчайдушніший звук у рекламних паузах. І все це – при абсолютно апокаліптичній тематиці. Відповідний і монтаж: швидкісний калейдоскоп тривожних і страшних, часто малозрозумілих кадрів. Такий самий монтаж інформації: очевидні речі вперемішку з пропагандою, стереотипами, сумнівними фактами, усе це зливається в каламутний і потужний потік.

Нічого не нагадує? Мені нагадує прийоми попсового кіно нинішнього й попереднього десятиліття. Покликані максимально неконтрольовано емоційно вплинути на глядача, постійно тримати його в напрузі. Цими «спецефектами», власне кажучи, останнім часом грішать і деякі українські телевізійні новини, але зовсім в інших масштабах. Та й у певному сенсі еталонному голлівудському кіно тут далеко до російського розмаху. Емоційна атака російських новин на глядача вкрай потужна. На непризвичаєну людину вона діє вкрай стресово – про це я запитував багатьох людей, що для інтересу зрідка переглядають такі передачі, всі вони кажуть про тривогу, дехто про підвищення тиску тощо (і це вони ще не вірять почутому!). Що відбувається в голові людей, які постійно це дивляться – можу лише здогадуватись. Бійці кремлівського телефронту явно не надто жаліють своїх піддослідних, підносячи їм жаску «чашу ельфів» своєї пропаганди – і забуття, принесене нею, чи, радше, іншу реальність зовсім не назвеш місцем міфологічного і метафізичного спокою.

Хоча ні, є один момент затишку в російських новинках, коли брудний «ельфійський напій» розслабляє і заспокоює. Це ті хвилини, коли показують яке-небудь засідання за участю Путіна. Тоді гучний і нескінченний трилер раптом перетворюється на тиху і діловиту радянську телепередачу. Повільна зміна кадрів, спокійна мова героїв і журналістів, діалоги, повні радісної псевдогосподарчої схоластики. От коли настає полегшення – річ, як знаємо з російських анекдотів, бажаніша за будь-яке інше задоволення. І хіба можна не бути за нього не вдячним?