Здається, легенда «про два братні народи» — росіян і українців, остаточно вийшла з моди і в Україні, і навіть у Росії. Сановний спікер з Росії або вкритий мохом ровесник біблійних патріархів з України ще може зрідка поплакати про минуле братерство, але дедалі більше з обох боків набирає обертів тенденція остаточного розділу майна. Осяяні багатовіковою імперською мудрістю російські геополітики, політологи, філософи, футурологи, історики й меншого штибу просто пишуча братія день за днем твердять довірливим росіянам, що немає насправді ніяких українців, а є в Україні тільки росіяни й обдурені віковою австро-угорською пропагандою колишні росіяни, що нині вдарилися в протилежну справжній «російськості» крайність — відвертий фашизм і русофобію. А натхненні цією ідеєю башкири, буряти, тувинці, осетини й чеченці силою російської зброї несуть сьогодні поневоленим австро-угорцями російським людям усі принади «Русского мира», принади, які ще півтора десятиліття тому відчули на собі мирні жителі російського міста Грозний. А в самій Росії дедалі більше говорять про великого Білого (кольору молі) царя, що прозрів у грядущому крах здеградованого Заходу й торжество на руїнах цивілізованого світу тисячолітнього Православного Рейху. Чи дивно, що з висоти імперій минулого і уявної імперії майбутнього росіяни дивляться на українців, як Свирид Петрович Голохвостий дивився на людей з висоти лаврської дзвіниці?

• Але й вільна від імперського вірусу Україна не далеко пішла у своєму неприйнятті Росії — не лише нинішньої, а й Росії взагалі, від ксенофобії своїх східних сусідів. Спершу наведу найпростіший приклад — широко поширюваний, здавалося б, нешкідливий демотиватор (фотоколаж з підписом) про те, що коли в Києві вже стояли кам’яні храми, на місці Москви росли берези, ялини й сосни. Звісно, цей демотиватор можна трактувати й у тому сенсі, що негоже, мовляв, молодшому братові вчити розуму брата старшого. Тільки-от, пригадаймо, наприклад, що коли на Близькому Сході 9 тисяч років тому виникли перші протоміста, на місці Києва ще лише починав танути льодовик. Чи дає це право нинішнім жителям Ізраїлю, Лівану або Сирії звисока дивитися вже на нас — українців? Дедалі частіше у нас прийнято називати Росію Ордою — в принизливому сенсі. Це порівняння походить з давно сталого стереотипу культурної переваги землеробських народів над кочовими, і, намагаючись принизити Росію, ті, хто називає її «ордою», тим самим ображають у першу чергу кримськотатарський народ, що є безпосереднім спадкоємцем цієї самої Золотої Орди. Утім, свого часу Монгольська імперія і її східний улус Золота Орда значно випереджали сучасну їм Європу і як правова держава, і в економічному сенсі — як країна багатолюдних міст (і зараз на території України, Росії та Молдови археологами досліджені десятки ординських городищ, населення яких становили десятки, а часом і сотні тисяч жителів) і розвиненої трансконтинентальної торгівлі. Зародок майбутньої Росії — Московське князівство, тоді був не більше ніж нинішнім Придністров’ям або Абхазією — маленькою сірою зоною на околиці великої імперії, в якій правив не закон, а право сильного. У цьому сенсі, звісно, мимоволі для себе, виключно через незнання, ті, хто називає Росію Ордою, роблять їй у чомусь незаслужений комплімент.

• Визнаю, все це не більше ніж окремі симптоми, що здаються лише слабким відгомоном офіційної українофобської доктрини сучасної Росії. Як простим непорозумінням на перший погляд здасться нагородження 2011 року премією імені Івана Франка в категорії «найкращої наукової книги» відверто русофобської псевдонаукової трилогії Володимира Білінського «Країна Моксель». Але на тлі воєнного конфлікту, що розгорається, каламутна хвиля ксенофобії в Україні наростає, й інформаційна сфера дедалі більше наповнюється вже відверто расистськими публікаціями, методами спекулятивної генетики, що відмовляють росіянам у приналежності до слов’ян, що виводять їх нібито з фіно-угрів і татар. Важко зрозуміти логіку подібних «досліджень». По-перше, не зрозуміло, чому спорідненість з фінами їхнім авторам здається чимось негожим? Тим паче дивною здається термінологія, якою вони користуються у своїх роботах. Що таке «етнічні» росіяни» («росіяни» це політонім — визначення для політичної нації, а не етносу) або «генетичні слов’яни»? Яким чином рідна мова людини (а приналежність до слов’ян визначаться саме мовою) може бути співвіднесена з генетичним кодом носія цієї мови? Чимось цей «ген слов’янства» нагадує горезвісний «ген патріотизму», виявлений не так давно у росіян міністром культури Російської Федерації Володимиром Мединським. Зрозуміло, і Мединський, і автори цих опусів належать до однієї «наукової школи», якщо, звісно, неуцтво хоч в одному університеті світу визнане науковою дисципліною.

• Та що там історія, хіба мало прикладів у побуті! Ми розчулюємося, наприклад, коли в Одесі на ринку «цибуля» коштує дешевше «лука» — мовляв, щоб вивчали мову країни, в якій живуть. Але, уявімо, що на ринку Сімферополя завтра хто-небудь продавав би «лук» дешевше за «цибулю». Сприйняв би це хоч хтось із нас як милий жарт, чи ми б в один голос обурювалися неприкритою українофобією окупаційної влади проросійськи налаштованої частини населення Криму?

• Або ось, ви помітили, що про біженців зі сходу України практично однаково кажуть і російські губернатори, і українські ЗМІ — незалежно від того, куди — до вільної від війни частини України, до окупованого Криму чи до Росії вони виїхали. Ось, скажімо, губернатор Костроми два тижні тому заявив: «Завдання — не допускати подальшого прояву утриманських настроїв. Ми не повинні робити їм санітарно-курортне обслуговування». Або ось, з недавнього інтерв’ю київського обласного губернатора Володимира Шандри: «Деякі біженці не хочуть нічого робити...» І заступник губернатора Дніпропетровської області Борис Філатов: «Деякі біженці з Донбасу дуже агресивні і вважають, що їм усі винні...» Історії про агресивність біженців з Донбасу вже більш як місяць заповнюють новинні стрічки й ефіри телеканалів України. Щоправда, більшість з них не витримують щонайменшої перевірки. Що історія, яка сколихнула Україну, про те, як курортне містечко Ворзель під Києвом захопили натовпи варварів зі сходу, які не лише зривають прапори України, а й поширюють листівки «ДНР» і грубіянять продавцям, що розповідь про прапор «ДНР», піднятий над табором біженців під Миргородом, що «побиті сепаратистами», які понаїхали, львів’яни — усе виявилося не більше ніж вигадкою, розрахованою на вкорінений у наші голови пропагандою стереотип двох Україн. Чим відрізняються ці історії від казок про бандерівців, фашистів з Галичини? Відмінність хіба що у відсутності розіпнутих сепаратистами немовлят. Утім, на хвилі загальної істерії скоро дійде й до них.

• Насправді, не так уже й багато чого нас, українців, відрізняє одне від одного. Хіба що варіант суржику — російсько-українського або українсько-російського, яким ми говоримо, так що навіть у кримських даїшниках, відісланих після окупації Криму на роботу до Рязані, місцеві безпомилково впізнавали «хохлів». Ну й, традиційно, українці не можуть дійти згоди, хто саме із закордонних діячів має замість них розв’язати всі проблеми в країні — Євросоюз із США чи Росія. Те, що ці проблеми українці повинні, врешті-решт, розв’язати самі, вважає катастрофічно малий відсоток українців, і саме їх я б назвав українцями іншого — вищого сорту, нехай багато хто з них ще зі старим радянським знаком якості.

• Схоже, активна пропаганда ідей «русского мира» в Україні має свою тіньову сторону й здатна уражати навіть тих, хто, здавалося б, виявився до неї стійким. Вступаючи в дискусію з носіями цієї ідеї, з її ідеологами, ми й самі мимоволі переймаємо їхній спосіб мислення, їхню термінологію, ми самі починаємо бачити нашу Україну як усього лише віддзеркалення цього «русского мира», як Росію навпаки. Ідея двох Україн, лише десять років тому прищеплена в Україні, за ці роки не просто ледь не перетворила уявний кордон усередині України на реальний. Протиставивши українців один одному, кремлівські ідеологи змусили обидві сторони, нехай кожну по-своєму, грати за своїми правилами, уподібнивши навіть своїх ворогів-»бандерівців» самим собі. І найкращим прикладом цієї схожості є факельні ходи, що проводяться щорік 1 січня в Києві «Свободою», і з 2010 року щорічні «російські марші» в Криму, увінчані грандіозною факельною свастикою на севастопольському байк-шоу минулими вихідними.