Дійсність, як завжди, не збігається з тим, що нам показують по телевізору. За переможними сюжетами й бадьорими коментарями спікерів АТО відходять у тінь усі недоліки й хвороби, якими вже багато років обтяжений наш армійський механізм. Зведення з фронту дуже важливі, але не слід забувати про тилове забезпечення. Добре, що тисячі волонтерів і просто небайдужих людей допомагають армії та Національній гвардії. Проте самопожертвуванням народу чимало політиків і військових у високих кабінетах і з великими зірками на погонах прикривають волаючу безвідповідальність і часто просте невміння організувати процес безперебійного постачання фронту всього необхідного.

Брат дружини пішов добровольцем в армію. Дуже хотів уже давно, але не брали за віком і станом здоров’я. Проте вдалося. За фахом він механік-водій. Може водити автомобіль, танк або БТР. Частина в процесі формування й отримання техніки. Перше завдання — доправити продовольство й інше тилове забезпечення в зону АТО. Звичайне військове завдання. Частина в основному з добровольців. Йшли в армію, щоб захищати країну. І це не романтичні ілюзії, а свідомий вибір цілком зрілих за віком і життєвим досвідом людей. І тут сталося перше розчарування.

Отримані вантажівки, на яких передбачається доправляти на фронт спорядження, не тягнуть навіть на звання «Дрова». Стан жахливий. Двигуни, акумулятори не можна навіть так назвати. Усе не укомплектовано. На деяких вантажівках немає навіть ключів запалення. Про інструменти для ремонту й годі й казати. На весь автомобільний парк командування передбачає придбати один (!) комплект інструментів. Це тих, які мають бути під рукою у кожного водія.

Проте командування виштовхує водіїв у зону АТО ось на такій, з дозволу сказати, техніці. Одна вантажівка доїхала лише до Дніпропетровська й зламалася. Дві інші спіткала така сама доля на околицях Павлограда в Дніпропетровській області. А напевно ж у дорогу відправили ті автомобілі, які хоч якось могли рухатися. Ось вони й доїхали...

У зв’язку з цим виникають певні запитання.

По-перше. Навіщо дається така техніка. Рухатися з великою швидкістю такі, вибачте на слові, автомобілі не можуть. Проте в зоні АТО саме висока швидкість украй необхідна. Інакше виникає небезпека загинути від обстрілу або попасти в полон до бойовиків. Висока швидкість на межі можливостей техніки — це питання життя і смерті.

По-друге. Якщо навіть водій не загине, не потрапить у полон, то можна втратити вантаж. У гіршому разі він як трофей потрапить до бойовиків. Ми що, збираємося таким чином підтримувати їх забезпечення?

По-третє. Припустимо, що з таким автотранспортом вантаж застрягне десь у Харківській, Дніпропетровській або Запорізькій області. Не пропаде. Але ж його чекають на фронті. І якщо зривається тилове забезпечення, то це ставить під загрозу виконання бойових завдань. Річ не лише в постачанні боєприпасів, як же без них воювати. Але ненагодований солдат — не солдат. І ще багато чого вкрай необхідно на фронті. Нічого все прикривати високим бойовим духом. З ним якраз усе гаразд, ось з рештою є проблеми.

У зоні бойових дій фронт і тил становлять нерозривне ціле, й один без другого не існує. Це аксіома ведення бойових дій. Чи нашим генералам вона невідома? І тут питання не лише до генералів і полковників. Значно більше запитань до наших політиків. Як тих, хто перебуває при владі, так і в так званій опозиції. Утім до останньої скоро запитань уже не буде.

По-четверте. Схоже, що тил української армії живе не за законами війни, а з продовженням корупції та безвідповідальністю. Люди з великими зірками на погонах головною у своїй діяльності вважають не ефективність, а вчасно відзвітувати у виконанні. Як говорив герой безсмертної комедії Олександра Грибоєдова:

А у меня что дело,

что не дело

Обычай мой такой:

Подписано,

так с плеч долой.

Виштовхнули за ворота частини автомобілі з украй важливим вантажем, а там хоч трава не рости. Народ у нас тямущий і вправний, якось дотягне, товариші допоможуть. Якщо щось і станеться, то на те й війна. На ній, як казав вождь усіх народів, без втрат не буває. Але так перемоги не бачити, як своїх вух.

По-п’яте. Легко припустити, що справної техніки не вистачає. Так не кількістю треба брати, а вмінням. Водіїв можна відправити в інші частини, де техніка в прийнятнішому стані. Там вони змінять своїх товаришів, які вже доправили вантажі до зони АТО. І у людей з’явиться можливість відпочити, і постачання буде стійкішим. Це скільки військових академій треба закінчити, щоб вирішити досить просте кадрове й логістичне завдання. До того ж є великі підозри, що подібні проблеми є не в одній частині. Тут якраз і має виявитися вміння маневрувати технікою й людьми.

Восени 1944 року у союзників у Франції настала криза постачання. Залізниці були частково зруйновані, до того ж мали низьку пропускну спроможність. Основне навантаження постачання фронту лягло на автотранспорт. Але і його не вистачало. Тоді в тилу організували великі з’єднання автотранспорту, зі змінними екіпажами й розробили гнучку логістику. Як сказав один генерал, «покажемо гансам (так американці зневажливо називали німців. — Авт.) американську організацію». І показали. А у них завдання було набагато складнішим.

Характерно, що ситуацію в частині вивчали прокуратура, вищестоящі начальники приїжджали, викликали командування, але нічого не змінилося. Як завжди, послалися на об’єктивні труднощі, на те, що колишня влада занапастила армію, і ще знайшлося безліч об’єктивних причин для пояснення такого стану справ. Винуватих, як завжди, не знайшлося. Як бути водіям з такою технікою залишилося невирішеним.

Ситуацією зацікавилися місцеві волонтери.  Через свої канали вони спробують довести інформацію до високих київських кабінетів і не залишити все напризволяще. Чимось обіцяють допомогти.

Корупція й безвідповідальність страшно бояться гласності й широкого суспільного резонансу. І це наша зброя в боротьбі за життя наших солдатів і офіцерів на фронті. Сподіватимемося, що це допоможе й цього разу.