Після відкриття 1 вересня відбудованої школи в Слов'янську ми зі Славою Вакарчуком поїхали на базу наших хлопців з Нацгвардії, а потім в розташування батальйону "Київ-1". Обидві зустрічі були спонтанними, організованими на ходу. І від того цілком простими й відвертими.

Нацгвардійці зустріли нас в актовій залі. І цей антураж сталінського монументального соцреалізму, напівтемрява в приміщенні та суворі обличчя бійців у камуфляжі, чимало з яких були з автоматами, дуже контрастували зі святом Першого дзвоника в Семенівці. Хлопці щодня виконують бойові чергування на блокпостах, забезпечують порядок та виловлюють залишки бойовиків на звільнених територіях. Вони першими дізнаються новини з фронту і, певно, найбільше цим переймаються. Адже там їхні побратими, з якими вони дружать не в онлайн, а в реальному житті.

Їхня мова проста. Коли говорять між собою, вставляють гостре слівце. На відміну від військових частин, які я бачив у мирний час, з порядком і лоском у зовнішньому вигляді солдатів й офіцерів, охайних казарм, вичищених до блиску стройових плаців, рівно висаджених і обов'язково побілених дерев, у прифронтовій зоні все інакше. Тут відчувається дух війни і все припасовано до прагнення вистояти, перемогти та будь-що жити далі. Тому багато бійців ходять у кросівках, футболках, неголені, щоправда всі коротко стрижені. Через одного тримають в одній руці рацію, в другій гаджет. У дворі бази між бронетехнікою не протиснутися. Хлопці її доглядають, чистять зброю, фотографувати не дозволяють, натомість пропонують зазирнути і навіть посидіти всередині.

- Уся країна дивиться на вас, уся країна підтримує вас і вся країна дякує вам за самовіддану службу і практичний вчинок патріотизму. Наша незалежність народжується сьогодні і ви її творите власними руками, – звертається Святослав до присутніх.

Він настільки розігрів хлопців своєю промовою, що коли наприкінці вигукнув "Слава Україні!", то у відповідь так лунко гримнуло "Героям Слава!", що мало не збило нас із ніг.

Далі був "Київ-1". Говорили прямо на вулиці. До речі, саме хлопці з цього підрозділу надали нам супровід під час поїздки до Слов'янська. Кажуть – такі правила.

Одразу виринають з пам'яті лютневі події в Києві. Воїни Добра. Ловлю себе на думці, що це ж вони і є – самооборона Майдану, волонтери, активісти, підприємці, які кинули все і прийшли сюди за покликом серця, щоб захищати нашу країну вже на східному фронті. Уважно вглядаюсь в обличчя. Шукаю знайомі. І знаходжу. Олександр. Син Арсена Авакова. Служить звичайним бійцем. Женя Дейдей – сотник 7-ї сотні Самооборони Майдану, який наразі координатор батальйону "Київ-1". Знаємося ще по штабу революції в Будинку профспілок. Потиск рук. Перекинулись словом-другим, і в дорогу на Харків – до військового шпиталю, який одним із перших приймає поранених з передової.

У шпиталі разом з волонтерами обійшли більше півсотні поранених. Кожному потисли руку, привезли подарунки та кошти на медобладнання. Хлопці розповідали свої бойові історії, а ми слухали й слухали.

Найбільше мене вразили три оповіді.

Олексій Стасяк з Луганська. Спочатку разом із батьком возили їжу для наших десантників, які утримували Луганський аеропорт. Коли ситуація зовсім погіршилася, пішли добровольцями до них. Осколкове поранення. Практично здерте обличчя, груди, руки. Але, Слава Богу, поранене око вціліло, немає глибоких проникнень у м'язових тканинах, кістки серйозно не зачепило. Лікар каже, що Олексій буде бачити, ходити і навіть бігати. І за якийсь час з ним усе буде добре.

Павло (ім'я змінено) – розвідник зі Львова. Офіцер. Справжнє ім'я розголошувати не можна. Каже, що бойовики за ним полюють і дають велику суму за нього. На спецзавданні підірвався на фугасі. Отримав поранення ніг, ока, рук. Каже, що навчається у військовій академії і після одужання хоче стати назад у стрій.

 Він дивом лишився живим. Куля 14,5 мм влетіла йому в рот і прошила щоку. Такий калібр використовується у протитанкових рушницях і великокаліберних кулеметах Владімірова (КПВ), в тому числі й його танкових модифікаціях (КПВТ), які призначені для зупинки й виведення з ладу легкої бронетехніки. Але він не зупинив цього героїчного одесита-веселуна. Чоловіка поважного віку, але цілком молодечої вдачі, який постійно випромінює усмішку навіть своїми рухами і показує у жмені ту саму кулю, яка застргяла в нього в щоці та була професійно видалена нашими військовими хірургами.

Кожен, кому ми зі Славою потисли руку того вечора, достойний, щоб про нього написати, розповісти й просто по-людськи подякувати. Особливо їхнім батькам та дружинам. Вік – від 19-ти до 60-ти. Більшість молодь. Уродженці практично всіх регіонів України. Кажуть, що після одужання хочуть далі бити ворога. Аж до перемоги. При цьому навіть не віриться, що ці хлопці, багато з яких ще не голяться, можуть і вміють стріляти, дивлячись смерті в обличчя і проганяючи її з нашої землі.

Їдучи в аеропорт, прогорнув у голові увесь день 1 вересня. Відбудована школа в Слов'янську і Перший дзвоник, діти, вчителі, батьки, бійці Національної гвардії, батальйону "Київ-1", поранені хлопці з передової АТО у шпиталі, волонтери, які їх доглядають. Святослав, який тисне руку кожному, в нього просто не закінчуються щирі слова підтримки, для кожного все нові й нові, які чимдалі лунають ще з більшою енергією. Настільки природно, живо й просто... І мені подумалося, що ми, українці, як бджоли, звільнили від окупанта територію і не сіль з водою привозимо під вивіскою Червоного хреста, а направду одразу налагоджуємо життя – відбудовуємо, відновлюємо, допомагаємо одне одному. Не тільки грошима, їжею, речами, а головне – добрим словом, словом підтримки, людським співчуттям. І для мене це ще одне підтвердження того, що ми – непереможний народ, непереможна країна.