Що й говорити - виступ Президента Порошенко на спільному засіданні палат американського конгресу виглядав вражаюче. Теплий прийом, оплески - можна говорити про дипломатичний тріумф.

Символічно все було покликане показати Москві, з ким Америка. З цієї точки зору все вийшло. Цей факт не можна недооцінювати, переоцінювати теж немає сенсу. Набагато важливіше розібратися в тому, що ми отримали і що залишилося не досягнутим.

Почнемо з хорошого. Нас будуть підтримувати на дипломатичному фронті. Більше того, Вашингтон продовжить домовлятися з європейськими союзниками з метою посилення санкціонного тиску на Росію. Не треба думати, що прагматичні американці, які передовсім думають про себе, роблять це виключно з солідарності й любові до України.

Тут у наявності спроба серйозно послабити позиції Росії на міжнародній арені, зокрема й економічного, й фінансовою її ослаблення. Америка готується вийти на великий ринок експорту нафти і газу. Споживання вуглеводнів у світі знижується через низьке економічне зростання в Європі й уповільнення зростання ВВП Китаю. Виробництво нафти не тільки не знижується, але має всі показники до зростання. І це без Ірану, який чекає не дочекається ослаблення санкцій і готовий викинути на ринок великі обсяги нафти й газу. Утруднити для Росії експорт вуглеводнів - важливе завдання для американської адміністрації. Якщо Москва буде змушена зменшити експорт нафти і газу, то у Вашингтона відкривається можливість замістити її на ринку. Якщо Росія буде відтіснена найближчим часом, то повернутися на ринок знову в колишній якості їй буде дуже складно. В усякому разі, в осяжній перспективі.

Як наслідок, звужується можливість для Росії відігравати активну роль на Близькому і Середньому Сході, а також в регіоні Східної Азії. Домогтися цього для Вашингтона – завдання надважливе. Агресія на Донбасі дає таку можливість. Звідси така набагато жорсткіша позиція США з питання санкцій.

Є й ще низка напрямів, за якими Америці хотілося б відсунути Росію, зокрема щодо створення режиму Путіна проблем всередині країни.

Повернімося до результатів візиту Президента. Успіхом можна вважати збільшення фінансової допомоги. В умовах війни та економічних проблем, наростаючих не без допомоги пихатого сусіда, це дуже важливий позитивний фактор. У всякому разі, відсувається загроза дефолту. Хоча при нашій розхлябаності і корупції нічого не можна прогнозувати достатньо впевнено.

Перейдемо до негативу, хоча точніше можна говорити про те, що не справдилися дещо завищені очікування. І в цьому значною мірою винна наша пропаганда. Чомусь вважалося, і про це говорили деякі чиновники, що все нам за океаном дадуть, тільки попроси. Багато слів і повідомлень було про те, що в конгресі ухвалять резолюцію про допомогу Україні, зокрема й з постачання озброєнь. Така робота велася. В комітеті з закордонних справ сенату пройшла процедура щодо ухвалення «Акту підтримки свободи в Україні». Можливо, дуже хотілося представити бажане за дійсне, можливо, через нерозуміння процедур ухвалення рішень у конгресі й адміністрації, але українське суспільство виявилося дещо дезорієнтованим. Наближаються вибори в обидві палати конгресу, й у Вашингтоні, м'яко кажучи, скоро стане не до України. Тому процедура ратифікації законопроекту малоймовірна, а її схвалення комітетом сенату носить швидше символічний характер. Крім того, сам законопроект носить необов'язковий характер. Він дає президенту Обамі право надати військову допомогу Україні, але не зобов'язує адміністрацію робити це. Конгрес розійшовся, за участю Порошенко було його останнє засідання в такому складі. Наступного разу він збереться вже після виборів. До кінця року знову виникнуть бюджетні проблеми, які американців цікавлять найбільше. Коли дійде черга до України, не дуже зрозуміло.

Нам досить твердо відмовили в статусі союзника поза НАТО і не дадуть такої потрібної зброї.

Перед тим, як почати крик з приводу зради Америки, слід холоднокровно розібратися, чому таке сталося. І перед тим, як кидатися камінням в інших, корисніше подивитися на себе. Смітинки в чужих очах ми завжди знайти встигнемо, давайте займемося колодами в наших власних очах.

Подивимося на американські аргументи. Як писав Тацит у своїх «Анналах», sine ira et studio - без гніву і пристрасті.

По-перше. Нам здається, що весь світ зайнятий Україною та її протистоянням із Росією. Це далеко не так. Для Обами набагато важливіше те, що відбувається в Сирії та Іраку. Для Європи це не менш важливо. Додамо до цього лихоманку Ебола в західній Африці. Не заглиблюючись у те, чому так сталося, приймемо як факт. Ще північнокорейський диктатор і його погрози щодо Південної Кореї і Японії. Навряд чи Пхеньян розв'яже військові дії, але стежити за ним треба і тримати там відповідну кількість військ і техніки разом із кораблями 7-го флоту США. Так що проблем і небезпек вистачає, і, з точки зору Вашингтона, вони набагато важливіші, ніж Україна. Нам прикро, нам дуже болить, але, як каже народна мудрість, на скривджених воду возять. Нам не ображатися на світ потрібно, а зрозуміти, чому так відбувається.

По-друге. Мало оголосити себе на передньому краї боротьби з агресією Росії. Треба показати всім свої можливості в боротьбі за європейський вибір. Поки ж світ у сумнівах, і для них ми даємо підстави. Останні події під Іловайськом дали додаткову основу для сумнівів наших сусідів і партнерів, ближніх і дальніх.

Немає в американців і європейців упевненості, що надана зброя не потрапить до рук російської армії. Адже таке вже траплялося з озброєнням українським. І поки серйозно ми такі сумніви не розвіяли.

Ми на всіх перехрестях кричимо, що йде війна. Однак багато дій влади не підтверджують такого. Не потрібно формального оголошення війни, щоб привести економіку і життя країни у стан мобілізації. У всіх сенсах цього поняття. Поки ж здивований Захід бачить, як повільно розгойдується українська влада. Бюрократичні процедури долаються з величезними труднощами і здебільшого під тиском громадськості.

По-третє. Український політичний клас не демонструє розуміння обстановки. На війні потрібна єдність, політичні розбірки залишають на потім, після перемоги. Тут же західні партнери спостерігають дивовижну вузькість мислення більшої частини українського політикуму. Тривають партійні чвари і спроби домогтися на хвилі популізму якихось преференцій.

Олігархи, як і колись, продовжують втручатися в політику, що і призводить до очевидних наслідків. Корупція як була, так і процвітає, зокрема і в тиловому забезпеченні армії. Хто ж буде підтримувати країну, еліта якої так поводиться. Ми вже не кажемо про відверту російську агентуру, яка засідає, зокрема, і в парламенті. Чи можна собі уявити, щоб у розпал Другої світової війни британські парламентарії поїхали в Берлін для виступу у рейхстазі і наведення контактів з німецькими колегами задля досягнення миру. Такого не могло бути за визначенням, а українські слуги народу це собі дозволяють. Як повинні до такого дійства ставитися на Заході. Чи остаточно Україна стала на європейський шлях, чи можливі зміни і повороти в оверштаг у бік Росії?

По-четверте. Як вже зазначалося, у США і частково у Європи є й інші фронти. Воювати з Росією вони не хочуть і не можуть. З різних причин. В силу певної недовіри до здатності української армії до відбиття агресії Захід намагається не провокувати Путіна, який закусив вудила і часто діє на шкоду довгостроковим російським інтересам. Як у Брюсселі, так і у Вашингтоні дійсно побоюються, що масштабну російську агресію Україна не відіб’є. Наслідки зрозумілі.

Є й інші чинники, що визначають досить стриману позицію Заходу щодо, зокрема, і поставок озброєння Україні.

Однак певні зрушення в російській позиції, не в останню чергу пов'язані з масованою дипломатичною підтримкою Києва, вже проявляються. Зокрема, Володимир Путін під час телефонної розмови з австрійським канцлером Вернером Файманном запропонував провести у Відні черговий етап мирних перемовин щодо України. З одного боку, тут проявляється спроба втягнути західні країни в перемовини про Україну без участі Києва. Це головне завдання російської дипломатії. З іншого боку, в Москві розуміють, що Захід на це не піде. Тому починається дипломатичний торг з метою закріпити особливий інтерес Росії до України і домогтися гарантій, що наша країна в осяжній перспективі в НАТО не буде прийнята, а в Угоду про асоціацію з ЄС будуть внесені корективи, що влаштовують Москву.

Якщо таке зрушення Кремля дійсно має місце, то дипломатична активність Президента Порошенка поступово дає результат. І теплий прийом у конгресі зіграв певну роль. Путін розуміє, що терпіння Заходу не безмежне і якоїсь миті може обірватися. І тоді Москві мало не здасться.

Схоже, розпочався черговий раунд великої гри щодо України. Компроміси на перемовинах неминучі, тільки їхня кількість і якість для Києва практично вичерпана.

Захід нам допоможе, якщо ми самі собі допоможемо, а не будемо знаходити винних у наших власних проблемах і відсутності їхнього розв’язання.