У великому місті, в якому я живу, люди не люблять ранки. І понеділки.

Треба вставати, пхатися в метро або стояти в заторі, пити латте за 15 гривень стакан, додавати кориці, поправляти краватку, дивитися котиків і висловлювати своє незадоволення тим, що ніхто не вміє воювати.

Ранок на передовій – чудовий. Життя дає другий (чи тисячустосімдесятдругий?) шанс. Живі? Кльово.

Майже ніхто тут не згадає, який день тижня. Немає сенсу чекати пятниці. Чи не хотіти понеділка. Бути живим серед інших живих – неймовірно чудово.

- Наташа, хочеш зубну щітку?

- Якщо є зайва...

- Бери, тут в половини народу зубів немає. Один прийшов до військомату, а йому кажуть на медогляді: "Куди ви зібралися? В вас же зубів нема!", а він їм: "Ви думаєте, я ворогів там кусати збираюся?"

Дуже холодна вода – така тепла.

Ввечері я змерзла і мені принесли чай. Каламутна брудна вода і ледве теплий. В селі немає води вже три тижні. Кажуть, в церкві можна брати. І в колодязях. А в моєму кухлі – земля. Потріскує на зубах. І нехай. Це ж наша земля. Тут зовсім поруч за кожну капочку такої самої землі вмирають.

В мене вдома дві кішки. Коли я повертаюся додому і вони вирішують, що мені вже можна вибачити відсутність, лягають зверху на ковдру. Мабуть, це означає, що їм так тепліше. Але на передовій котеня – йому може місяці зо два – видирається на солдатську ковдру і лягає на змерзлого після нічного наряду бійця: це найкращий обігрівач. 300 грамів кота лікують від тих кілограмів металу, які під ранок аж занадто активно падали солдату на голову.

Спів птахів – голосніший за міномети.

Позивний "Самара" черговий раз перепитує, чи передамо ми привіт його коханій – її теж звати Наталя. Всі телевізори світу, до яких так модно показово ставитися з презирством, виправдали своє існування, якщо "Самарина" Наташа отримала цей привіт.

Я не знаю, як звати їхніх дружин – Світланки, Надії, Олечки тощо за вами неймовірно скучають.

І от вони приносять мені... троянду. Справжню. Червону-майже-чорну. Троянду. Як з магазину. На довгій ніжці. Не з городу.

Там немає магазинів. Не працюють. Там запросто може не бути хліба.

Я не знаю, де вони взяли цю квітку – "аленький цветочек". І не хочу знати. Бо вона - чудова та несподівана. І неначе закінчилася війна... 

Мої спогади – якесь рване шмаття. В них воює хлопець, якого звати Ярослав Мудрий. Знову. За Київ воює Ярослав Мудрий. Каже, не може не воювати. Ім'я-прізвище зобов'язують.

Коли я повернуся додому, я буду обурюватися "плановою економією електроенергії" чи як воно там називається. А тут світло – розкіш.

Вимкнути світло = залишитися живим. Не дати шанса прицільно бахкати.

 Переговори наших по рації – моя вечірня казка. Я мовчки (щоб ніхто не дізнався) хвилююся в унісон, коли раптом немає зв'язку з бійцем або коли з іншого боку колони починають рухатися в наш бік чи коли снайпери луплять. І засинаю.

За чверть на пяту ранку

- гуп-гуп-гуп.

- Це ж по нас?

- Спи спокійно.

- Слухаюсь. Наказ є наказ. Рація повідомляє – всі на місцях. Живі. І я засинаю.

Ми ввечері зловили зв'язок – я і чоловік віку приблизно мого тата. Я навіть не знаю, як його звати.

Ми одночасно переконували в телефони – все в порядку. Дорослий чоловік попросив мене: "А можете моїй дружині сказати, що зі мною все гаразд, бо вона мені не вірить..."

Так важко бути сильним та дорослим, коли тебе люблять та чекають. Але треба.

А потім мене попросили відвезти на Київ телефон. Його господар загинув 4 дні тому. А телефон досі тут. І не знають як передати апарат родичам. Але я, якщо чесно, не вмію "передавати телефони".

Вдень власника цього телефону та ще одного хлопця ховали на мирній землі, а їхні друзі на передовій підняли автомати вгору та одночасно вдарили чергою вверх. Тра-та-та-та-та.

Чуєте?