Раз по раз ми повертаємося до питання збереження і розвитку української мови і щоразу знаходиться хтось, хто каже нам: “Не на часі”. Ось почекайте, вгамуємо національні меншини, почекайте, піднімемо економіку, почекайте, закінчиться АТО… Минають ДЕСЯТИЛІТТЯ, а все змінюється на краще для будь-якої мови, крім української. Пропонуємо вашій увазі публікацію 1987 року, де відомий письменник і перекладач Дмитро Чередниченко ставить запитання, відповідей на які ми не спромоглися дати ще й донині.

Раз плив я з дому пароплавом. У нашому трюмі були й сестри-ленінградки, що поверталися з Тарасової гори. Вони почули, що я українець, і попросили почитати їм уголос “Кобзаря”. Так до самого Києва слухали вони Шевченкове слово в оригіналі… Цієї весни секретар Оренбурзького райкому партії в розмові зі мною обурювався, чому на Оренбуржя не привозять “Кобзарів”, книжок, альбомів та фільмів про Шевченка, українських видань. В Оренбурзькому музеї образотворчого мистецтва питали, коли нарешті з’явиться видання “Шевченко в творах художників”.

Якось виступав в одній із київських (у самісінькому центрі!) шкіл. Ледве знайшов, хто мене запрошував. А коли завпед почула, що я розмовляю по-українському, категорично заявила: “Вы должны читать по-русски”. Я пояснив, що пишу українською. “Так вас никто здесь не поймет!” Ця розмова відбувалася в присутності дітей. І от діти сказали: “Ми зрозуміємо”. Зустріч була цікава. Діти мені сподобались. А от із учителів ніхто навіть не підійшов після цієї зустрічі. Звідки така глухота до мови народу, на землі якого живеш? Звідки зневага до рідної мови, яку шанують у цілому світі? Звідки такі сумні у нас екологічні умови мовного навколишнього середовища? Ну от як малому збагачувати й розвивати знання рідної мови, коли він ніде її не чує?.. Ні в дорозі, ні в школі (крім хіба що уроків), ні в кіно, ні в театрі, ні в палаці піонерів, ні в музичній школі (який парадокс: музична – без рідної пісні!), ні в крамниці, ні на подвір’ї… (Це тут я далі веду серйозну розмову про мовне середовище українця, розпочату в діалозі В. Дяченка та М. Жулинського, почасти продовжену В. Брюховецьким, а особливо вченими М. Гулим та М. Стріхою).

Якось були ми з донькою в Литві на Святі поезії. Бачу: сидить бідне, зажурилося. Чого? – питаю. А вона мені: “Ось Аґнє (її литовська подружка) захоче приїхати в Київ, вона ж майже не чутиме української мови”. А знайдіть, принаймні в Києві, дитячу виставку чи фільм українською. А почитайте написи на учнівських та допоміжних зошитах, щоденниках, блокнотах, ранцях, папках для зошитів, фарбах, олівцях, альбомах, календарях, календариках, іграх, вікторинах, об’явах, почасти й стіннівках – на всьому, що оточує школяра. Тому й не дивно, що росте покоління, яке не знає рідної мови. “Как же может развиваться… национальная культура? Как может развиваться национальная литература?”, – запитував на пленумі СП СРСР Сергій Михалков.

Народна пісня під орудою хормейстера-подвижника Леопольда Ященка упродовж багатьох років не може знайти притулку в обширах столиці, а тим часом афіші закликають молодь на ошалілий “брейк-данс”. Той самий брейк не сходить з уст комсомольських працівників, заклопотаних улаштуванням розваг на західний копил, тоді як про популяризацію народної пісні, народного мистецтва, історії народу, його мови ті самі комсомольські діячі мовчать, набравши у рот води. Що це? Випадковість чи закономірність? Чого комсомольська преса ніяк не повернеться лицем до народного досвіду? Чого для багатьох “дозвілля” сприймається як синонім “брейку” й “диско”? Чого на хор, що пропагує українську народну пісню, окремі товариші дивляться як на збіговисько націоналістів? Пора з цим кінчати, коли хочемо, щоб нас поважали люди й народи!

Скидається, що українська мова на Україні потрібна лише декотрим на уроці, і то – в українській школі, і то – не завжди. А де ж єдиний мовний шкільний режим? Колись нас, учителів, он як шпетили за його дотримання. А тепер його наче й не існує. А цей же єдиний мовний шкільний режим грубо порушується не в одній столичній (і не тільки столичній!) школі. Ба більше, ухитряються навіть в українських школах окремі предмети читати російською. (Як свідчать авторитетні товариші, це навіть заохочується). Скажімо, географію в школі № З селища Вишневого Києво-Святошинського району, іноземну, малювання, співи – у більшості київських шкіл. На співах учать дітей хтозна-яких пісень, аби тільки не своїх, не рідних. А тоді питають, де береться бездуховність. Невже у найспівучішого в світі народу немає своїх пісень, своїх композиторів, врешті, своїх вікових традицій?!

А якою мовою ведеться так звана виховна, тобто позаурочна робота, особливо на групах продовженого дня! Хіба таким суржиком можна прищепити повагу чи то до рідної української, чи то російської – мови міжнаціонального спілкування?! От і міркуйте, чого натворив і сумнозвісний Закон про школу і четвертий параграф Статуту – про вільний вибір вивчати чи не вивчати мову батьківщини.

Яка увага до рідної мови у зарубіжних країнах, скажімо, в початкових школах розвинених капіталістичних держав? “За кількістю годин, – пише в «Новом мире» Юрій Азаров, – першість у всіх країнах належить рідній мові: до 60 відсотків навчального часу”.

У нас у третьому класі на українське читання й українську мову відводиться 25 відсотків часу. У восьмому класі на рідну мову й літературу перепадає… аж 8,3 відсотка навчального часу. У старших класах української мови не вивчають зовсім.

Отже, на порядку денному одне з найважливіших питань сучасності – ЕКОЛОГІЯ МОВИ. Тільки тоді, коли будемо дбати про розквіт рідної мови, рідної літератури, рідної культури – станемо гідні того, щоб братні народи, народи світу прагли до щирого міжнаціонального спілкування з нами. Тільки тоді ми зробимо гідний внесок у зміцнення нашої дружби і співробітництва.

Днями отримую лист від доньки, яка в бабусі на канікулах:

“Добрий день, тату. Я за тобою дуже скучила. Як твоє здоров’я? Як твої справи? Мама казала, що ти готуєшся до пленуму. Я хочу допомогти тобі захищати рідну мову. Пам’ятаєш мій вірш «Вставайте на ноги, народи…»? Він у моєму червоному записнику. Хай тобі щастить!”

Дитина вірить…

І ми не маємо права не підтримати цієї священної віри. Отже, мусимо боротися проти браконьєрів культури, як називав бюрократів Олесь Гончар по Всесоюзному радіо, адже “треба жити за законами правди”.

Тим прикріше бачити оте огидне браконьєрство культури, отой національний нігілізм, коли відчуваєш, скільки людей з інших народів тягнуться до цієї, за словами Горького, “прекрасної української мови”. На літературних зустрічах литовці просять читати вірші українською, молоді естонці, таджики, латиші, литовці вивчають українську, чеченець Руслан Динаєв просить надсилати українські книжки і радіє, що прочитав в оригіналі “Я, Богдан” П. Загребельного, тульські школярі просять у російському варіанті “Барвінка” друкувати українську класику без перекладу, щоб краще відчути красу української мови. А ось іще такий лист: “Хотя я живу на Урале – в суровом и прекрасном краю, меня «тянет» на Украину… Может потому, что нравятся мне произведения Гоголя и Шевченко, напевные украинские песни или потому, что любы мне «белые хаты села в цвете вишен и яблонь». На Украину я обязательно съезжу, а пока мне бы очень хотелось выучить красивый и напевный украинский язык.

Дорогая редакция, я пишу вам, потому что не знаю, куда обратиться за помощью в изучении украинского языка заочно (произношению, чтению и письму). Посоветуйте мне… или помогите сами (учебниками, заданиями и т. д.). Обещаю, что буду овладевать языком старательно и прилежно, выполняя все задания.

Заранее благодарна за помощь. Семашко Наташа” (учениця сьомого класу).

Ану спробуйте порадити ви, шановні колеги й товариші! Чи є в нас курси української мови? Денні, вечірні, заочні?.. Є в нас підручники, самовчителі (на російській передусім основі), словники?.. Є в нас платівки на допомогу тим, хто хоче вивчати українську мову? Чи, може, Українське радіо можна послухати за межами республіки? Так само як і на Україні не почуєш ні литовського, ні латиського, ні вірменського, ні узбецького радіо… Коли вже не можна посилити сигнали національних радіостанцій, то треба на Всесоюзному радіо виділити окрему програму мовами народів СРСР, яку могли б почути в будь-якому куточку нашої країни.

Необхідно створити мережу очних-заочних курсів української мови, де могли б охочі вивчати й поглиблювати знання з мови Шевченка й Франка.

Дуже сумний стан у нас зі словниками. Особливо з двомовними. Як можуть читати й поширювати нашу літературу в інших народів, в інших країнах, коли в нас немає, по суті, українсько-іноземних словників. Як були колись видані англійські, німецькі, французькі словники середнього обсягу, то на тому й лад погас. Ще українсько-білоруський є, нашими добрими сябрами споряджений.

Не кращі гаразди і з іномовно-українськими словниками. Знов же – англійський, німецький, французький… ну польський був; Словацьке педагогічне видавництво подарувало недавно добрий “Словацько-український словник”. У Чехословаччині готується (уже чверть століття готується – може б, допомогти?) великий чесько-український словник. Невеличкі двомовні словники виходили у Польщі, Румунії, Югославії. Але все це посібники учнівського призначення, перекладач же залишається сам на сам із проблемою тримовного перекладу через відповідні російські словники. Робіть самі висновки, як це позначається на перекладацькій продуктивності, яка це антинаукова організація праці!

Двомовними словниками на українській основі, по суті, охоплений маленький шматочок Європи. А всі інші континенти, а весь Радянський Союз?! Найголовніша тут причина – відсутність видавництва або хоч редакцій, спеціалізованих на тлумачних і двомовних словниках. Мовознавча редакція “Наукової думки” видає тільки продукцію Інституту мовознавства. Філологічна редакція “Радянської школи” (іноземно-українські словники – то все заслуга цього видавництва, зокрема довголітнього завідувача редакції, покійного Михайла Леонтійовича Подвезька) – працює на потреби середньої школи. А хто ж має задовольняти лексикографічні запити всієї української культури? Нема з кого й спитати.

Раціональний захід на сьогодні – створення при УРЕ редакції словників української мови та редакції двомовних словників, про що вже давно говорилося в пресі та на всіляких форумах. Справу треба забезпечити організаційно, а за добрими працівниками діло не стане! Важливий тут резерв – співпраця з братніми республіками, з соціалістичними країнами…

Якось на засіданні Комісії художнього перекладу Дмитро Павличко говорив: “Українська мова здатна сприйняти й висловити все те, що може світова література. Як цього не зробимо, то ми не виконаємо основного політичного, патріотичного, національного й інтернаціонального свого високого обов’язку. А щоб зробити це, треба негайно подбати про засоби, про видавничі потужності, про збільшення обсягу видань українською мовою. Адже чиєюсь недоброю рукою і надалі планується скорочення аркуше-відбитків українською”. Отже, наша література лишається все в більшому неоплатному боргу перед світовою культурою, перед культурою народів СРСР. Таке становище (всього кілька десятків перекладних назв штучно заниженим тиражем на п’ятдесят мільйонів населення) не сприяє розвитку української літератури.

Гадаємо, назріла нагальна потреба створити видавництво перекладної літератури. Про перекладне видавництво (“Глобус”) уже йшлося, але задумане воно неправильно – як видавництво іноземними та російською. Хочеться запитати словами шановного побратима С. Михалкова: тоді ж “как может развиваться национальная литература?” А відповідь у цьому конкретному разі напрошується єдина: необхідно створити видавництво перекладної літератури українською мовою. На сьогодні в республіці існує солідна когорта перекладачів з іноземних мов та мов народів СРСР. Є й кадри для такого видавництва. Допомогти людям пізнати світ і себе у світі – цього вимагає дальший духовний розвиток українського народу як одного з членів інтернаціональної єдності народів СРСР і як представника світової цивілізації. Редакцію зарубіжної літератури та редакцію літератури народів СРСР у видавництві «Дніпро» варто зберегти, залишивши їй перевидання найкращих творів. Це сприяло б поширенню класики, яку треба перевидавати для кожного покоління, а не раз і назавжди. Назрів час, щоб вивчення літератури народів СРСР і зарубіжної літератури у середній школі повернути в курс української літератури, як то було раніше, або виділити в окремий предмет світової літератури. Коли змінювали цю традицію, посилалися на те, що замало українських перекладів. Тепер перекладів маємо достатньо, а щодо тиражів, то “Радянська школа” (яка нині випускає багатотиражні видання, здебільшого, правда, не українською) може за рік-два довидати все, що треба. Та й усе-таки мусить уже діяти принцип, що республіканські видавництва мають працювати для культури українського народу, а не для голих прибутків.

Вузьке місце – бібліографія. Тут багато чого слід зробити. Але найближчим часом треба принаймні підготувати бібліографічний покажчик “Українська перекладна література за 70 років Радянської влади”, налагодити випуск щорічного покажчика “Українська перекладна література за такий-то рік” (це видання міг би узяти на себе “Радянський письменник”, це всього 2–3 аркуші).

Багато дечого нам треба такого, без чого сьогодні не можемо і не сміємо жити. Бо не той уже час. Але для цього – НАСАМПЕРЕД – мусить бути державний закон про українську мову. Має бути державний комітет української мови (про що говорив в одній із передач Фонду культури академік Лихачов). Має бути ширше запроваджено викладання українською мовою в середніх загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах (із обов’язковим вступним екзаменом до вишу – з української мови та літератури). Має бути на державну ногу поставлена ЕКОЛОГІЯ МОВИ. Тоді з’явиться органічна необхідність і потреба видавати не тільки оригінальні, але й перекладні книги українською. Тоді знайдеться чимало охочих вивчати, берегти й примножувати нашу солов’їну мову, тоді й наша молодь охоче вивчатиме білоруську, литовську, латиську, естонську, казахську, киргизьку, туркменську, бурятську, татарську мову та мови інших народів СРСР… Тоді й з’явиться покоління, що на повну силу любить і шанує свою землю, свою культуру, свою історію, покоління, гідне прийти в майбутнє. Тоді й вирішиться на найсучаснішому рівні таке важливе питання: українська література в національному та інтернаціональному вихованні трудящих.