Останнім часом чути багато нарікань на роботу ОБСЄ в Україні, мовляв, лише «доставка стурбованості додому», російських військових інспектори не бачать. Хай там як, але дивно було б вимагати чогось від сторонніх спостерігачів, якщо перші особи України, зокрема відповідальні за дотримання прав людини, не вживають заходів у відповідному напрямку.

Наочний приклад. У ході дискусії на 10-му робочому засіданні Щорічної наради ОБСЄ, присвяченому захисту прав національних меншин, виступив директор департаменту офісу омбудсмена в РФ Сергій Ягодін. Незрозуміло, чим омбудсмен займається в Росії, позаяк нині Путін і права людини – речі несумісні. Однак пан Ягодін виступив із промовою, у якій взяв на себе сміливість говорити про діяльність російського омбудсмена в Криму. Зокрема він зазначив, що «дотримання прав всіх нацменшин на території РФ, у т.ч. й у Криму, є одним із пріоритетів російського Омбудсмена; що «парламентом Криму вперше в історії було встановлено посаду омбудсмена Криму, і відтепер всі мешканці півострова можуть напряму звертатися як до федерального омбудсмена РФ, так і омбудсмена півострова.

Більш того, пан Ягодін у пориві правозахисних почуттівнеодноразово пропонував своїй українській колезі пані Лутковській та іншим європейським колегам провести спільний публічний моніторинг дотримання прав людини в Криму та на прикордонних з Україною територіях, де знаходиться велика кількість біженців з України. Не дивлячись на це, позитивної відповіді російська сторона так і не отримала.

Виникає питання, чому українська сторона надає перевагу мовчанню, а не активним діям. Чому українська влада не реагує чітко, оперативно та однозначно на чисельні факти порушень прав людини в Криму – щодо кримських татар, щодо журналістів, щодо громадських активістів.

Крим був і залишається територією України. Тому логічним біло б саме для українського омбудсмена запросити своїх закордонних колег, у тому числі з РФ, представників ОБСЄ, до спільного моніторингу дотримання прав людини в окупованому Криму та на сході країни. Непогано б також залучити до такої, підкреслю, української ініціативи іноземні громадські організації, що працюють у сфері захисту прав людини.

По-перше, це мало б стати не лише підтвердженням української юрисдикції на півострові, а й зменшило б тиск на проукраїнські сили в Криму. По-друге, лише в такому разі можна формально фіксувати факти порушення і вести предметний діалог. Це в будь-якому випадку краще, аніж взаємні звинувачення чи, ще гірше, мовчання з боку України.

Відмова російської сторони лише викрила б неконструктивну позицію та подвійні стандарти, однак це інша справа. Мова про дії українського керівництва і питання готовності використовувати всі наявні можливості для закріплення власної принципової позиції. Інакше чого варті заяви про українськість Криму, якщо ми не готові її відстоювати?