На допомогу органам виконавчої влади та місцевого самоврядування Український інститут національної пам’яті підготував список окремих осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні.

До списку включено короткі біографічні дані та інформацію про антиукраїнську діяльність 57 партійних та військових діячів СРСР. Цей список не є вичерпним. Дослідження антиукраїнської діяльності конкретних діячів комуністичного режиму триватиме.

Список включений у методичний збірник “Як перейменувати вулицю. Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів”.

Абакумов Віктор Семенович (1908–1954)

Один з керівників каральних органів СРСР, активний організатор політичних репресій в Радянському Союзі у 1930–1940-х рр.

Народився в сім’ї лікарняного грубника і пралі. Член ВКП(б) з 1930 р. В органах ОДПУ–НКВС з 1932 р. Після приходу в НКВС Л. Берії з грудня 1938 р. виконував обов’язки начальника, а з 1939 по 1941 рр. був начальником управління НКВС у Ростовській області. У 1941–1943 рр. заступник наркома внутрішніх справ СРСР і начальник Управління Особливих відділів НКВС СРСР. З 1943 р. був начальником Головного управління народного комісаріату оборони Смерш. З 1946 по 1951 рр. – міністр держбезпеки СРСР.

В 1954 р. його звинувачено в підробці судових справ, зокрема Ленінградської справи, та в інших посадових злочинах, названо членом банди Берії. Суд визнав Абакумова винним у зраді Батьківщини, шкідництві, скоєнні терактів, участі в контрреволюційній діяльності та його засудив до страти. Розстріляний 19 грудня 1954 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1955 р. позбавлений всіх нагород і військового звання.

Керував організацією масових репресій в Ростовській області. При цьому Абакумов, маючи велику фізичну силу, іноді особисто жорстоко бив підслідних. У 1944 р. Абакумов брав участь у організації депортації деяких народів Північного Кавказу. За час перебування на посаді міністра держбезпеки Абакумов істотно підвищив можливості і сили МДБ. На посаді міністра держбезпеки керував політичними репресіями, під його керівництвом було сфабриковано Ленінградську справу і розпочато фабрикацію справи Єврейського антифашистського комітету. 9 лютого 1951 р. Абакумов направив Сталіну абсолютно секретну доповідну записку «Про необхідність виселення із західних областей України і Білорусії, Молдавської, Латвійської, Литовської і Естонської РСР учасників антирадянської секти єговістів та членів їхніх сімей». Результатом цієї записки стала організована МДБ і МВС операція «Північ» із виселення Свідків Ієгови, а також представників інших релігійних об’єднань (адвентистів-реформістів, інокентіївців, Істинно-Православної церкви); операція розпочалася 1 квітня 1951 р. Фактична депортація вклалася в добу.

Аверін Василь Кузьмич (1884–1945)

Організатор червоного терору в Україні, брав участь у знищенні українського національного руху у 1919–1923 рр.

Народився в сім’ї селянина-бідняка. Член РСДРП з 1904 р. У жовтні 1905 р. був членом заводського комітету РСДРП у Катеринославі. У 1915 р. заарештований і висланий до Іркутської губернії.

Після Лютневої революції 1917 р. повернувся до Катеринослава, входив до складу місцевого комітету РСДРП(б). У грудні 1917 р. очолював військово-революційний штаб при Катеринославській раді робітничих депутатів. У 1918 р. член Тимчасового робітничо-селянського уряду України. З кінця листопада 1918 р. очолює політвідділ Групи військ курського напрямку. А з 29 січня 1919 р. обіймає посаду комісара внутрішніх справ Української СРР. З 1920 по 1923 рр. був членом ЦК КП(б)У, головою Катеринославського, Волинського, Харківського та Одеського губвиконкомів. З 1925 р. Аверін працював на відповідальних посадах у Комісаріаті шляхів сполучення СРСР.

Заарештований 3 жовтня 1937 р.; за вироком Верховного суду Якутській АСРР засуджений до 25 років виправних трудових таборів; слюсар котельні в Якутську. Звільнений в листопаді 1945 р. без права залишати Якутськ, де й був задушений невідомими людьми 28 грудня 1945 р.

Аросєв Олександр Якович (1890–1938)

Організатор червоного терору в Україні у 1920 р.

Народився в сім’ї шевця. Проводив підпільну роботу в Казані, Петербурзі, Москві, працював у зарубіжних більшовицьких організаціях. З червня 1917 р. член Всеросійського бюро військових організацій РСДРП(б). У жовтні 1917 р. командувач військами Московського військового округу. Учасник громадянської війни. З 23 лютого 1918 р. член Надзвичайного штабу Московського ВО, організовував перші частини Червоної армії. В 1918 р. комісар Головповітрофлоту. В 1920 р. голова Верховного революційного трибуналу України. З 1921 р. працював в Інституті історії партії і революції. До 1927 р. працював у ВЧК. З 1927 по 1928 рр. – повноважний представник СРСР у Литві, в 1929–1933 рр. – в Чехословаччині, потім перебував на дипломатичній роботі у Франції. З 1934 по 1937 рр. – голова Всесоюзного товариства культурних зв’язків із зарубіжними країнами.

Під час чисток 1937–1938 рр. заарештований. 8 лютого 1938 р. засуджений до смертної кари. Розстріляний.

У жовтні 1917 р. у Москві вів переговори з противниками більшовиків, а потім віддав наказ про розстріл московського Кремля з артилерійських знарядь. Один з організаторів масових репресій проти т.зв. класових ворогів та буржуазних націоналістів в Україні.

Артем (Сергєєв) Федір Андрійович (1883–1921)

Засновник Донецько-Криворізької радянської республіки, брав участь у знищенні українського національного руху.

Народився в сім’ї селянина Курської губернії. В 1902 р. вступив до РСДРП. В 1902–1907 рр. проводив пропагандистську роботу в Україні, на Уралі, в Петрограді. Жив в еміграції в Китаї (1910–1911) та Австралії (1911–1917). В липні 1917 р. секретар обласного комітету більшовиків Донецько-Криворізького басейну. З грудня 1917 до квітня 1918 р. був членом Народного Секретаріату, секретар у справах промисловості і торгівлі, один з керівників КП(б)У. В січні–березні 1918 р. голова Донецько-Криворізької Радянської Республіки. В 1920 р. – голова Донецького губвиконкому, в 1920–1921 рр. – секретар Московського комітету РКП(б), згодом голова центрального комітету Всеросійської спілки гірників. Загинув під час випробування аеровагону.

Вів активну боротьбу проти державних органів Української Народної Республіки.

Березін Олександр Дмитрович (1895–1942)

Воєначальник, генерал-майор, у 1919–1920 рр. брав участь в організації червоного терору.

Народився в родині робітника. 4 травня 1918 р. вступив у ВКП(б), брав участь у громадянській війні. У 1919 р. перебував на посаді командира окремого батальйону ВЧК. У 1939 р. призначений на посаду командира сформованої в Красноярську 119-ї стрілецької дивізії. В червні 1941 р. призначений на посаду заступника командувача 22-ю армією. 6 червня 1942 р. переведений в штаб 41-ї армії в Сибірському військовому окрузі. Загинув 5 липня 1942 р.

У фронтових мемуарах О. Шумиліна «Ванька ротний» неодноразово згадується Березін та його методи управління військами: «Влітку сорок другого року зумів всю дивізію загнати німцям у полон.

Загнав і зник у невідомому напрямку. Березін тоді підставив під удар не тільки 17-у гвардійську дивізію, яка повністю була захоплена в полон, він допоміг німцям одним ударом розправитися з 39-ю армією і 11-м кавкорпусом. Березіну за ці видатні заслуги перед німцями наші ідіоти в місті поставили обеліск. І у всьому цьому винен Шершин (його заступник, комісар). Щоб обілити себе, він після війни почав звеличувати Березіна. Шершину повірили, поставили обеліск».

Благонравов Георгій Іванович (1896–1938)

Один з керівників каральних органів СРСР, комісар державної безпеки 1-го рангу (1936). Причетний до організації червоного терору.

Син службовця. В 1915 р. мобілізований в армію, прапорщик запасного полку. У березні 1917 р. вступив до РСДРП(б). У жовтні 1917 р. член Петроградського військово-революційного комітету, командир загону Червоної гвардії. З листопада 1917 р. комендант Петропавлівської фортеці, з грудня 1917 р. надзвичайний комісар охорони Петрограда. З червня 1918 р. член реввійськради Східного фронту. В листопаді 1918 р. переведений в залізничний підвідділ ВЧК. Протягом 1919–1935 рр. на різних посадах Транспортного відділу ВЧК і Наркомату шляхів сполучення СРСР. Одночасно обіймав посади начальника Адміністративного управління Наркомату шляхів сполучення (1922–1925), начальника Економічного управління ОГПУ (1925–1926). У серпні 1935 р. очолив Центральне управління шосейних доріг та автомобільного транспорту при РНК СРСР (фактично мав ранг наркомату). В 1936 р. управління було розформовано, а його частину передано НКВС, де створено Головне управління будівництва шосейних доріг НКВС СРСР на чолі з Благонравовим. З 1934 кандидат в члени ЦК ВКП(б).

Заарештований 25 травня 1937 р. Засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР 2 грудня 1937 р. за контрреволюційну діяльність до вищої міри покарання. Вирок виконано 16 червня 1938 р.

Блюхер Василь Костянтинович (1890–1938)

Воєначальник, маршал СРСР (1935), причетний до політичних репресій в Радянському Союзі у 1930-х рр.

Народився в сім’ї селянина. Учасник Першої світової війни. Після Жовтневого перевороту вступив до Червоної гвардії, а потім до Червоної армії. У 1919–1920 рр. обіймав високі посади в Червоній армії, воював в Сибіру проти адмірала О. Колчака і на Південному фронті проти генерала П. Врангеля. Брав участь у боях під Каховкою і в штурмі Перекопу. У 1921–1922 рр. – головнокомандувач, військовий міністр і голова Військової ради Далекосхідної республіки. Після громадянської війни – командир 1-го корпусу і начальник Петроградського укріпленого району, заступник командувача військами Українського військового округу. В 1924–1927 рр. – головний військовий радник революційного уряду в Кантоні, Китай. З 1929 р. – командувач Особливою Далекосхідною армією. За посадою і впливом у регіоні він був військовим диктатором радянського Далекого Сходу. З 1934 р. член ЦК ВКП(б).

Після невдалих для СРСР боїв на озері Хасан, 22 жовтня 1938 р. був заарештований. 9 листопада помер у Лефортівській в’язниці. 10 березня 1939 р. посмертно позбавлений звання маршала і засуджений до смертної кари за шпигунство на користь Японії, участь в антирадянській організації і у військовій змові.

Придушував повстання оренбурзьких козаків (кінець 1917 – початок 1918 рр.), брав участь у геноциді козацтва. За операції створеної ним Південно-Уральської партизанської армії проти козаків (липень–вересень 1918 р.) першим з більшовиків отримав орден Червоного прапора. З партизанського загону Блюхер сформував 30-ту стрілецьку дивізію, яка увійшла в 3-ю Червону армію. При дивізії він створив каральні інтернаціональні частини, в т.ч. батальйон з німців та угорців. У випадках військових невдач або проявів невдоволення у своїх військах застосовував процентні розстріли бійців. Проводив репресії проти амурського і уссурійського козацтва. У 1929 р. командував Особливою Далекосхідною армією, яка вторглася на територію Китаю, фактично здійснивши акт міжнародної агресії, який Блюхер назвав випереджувальним ударом. Під час цієї операції підлеглі йому війська вчинили страшний погром у Триріччі, китайській території, де проживали далекосхідні козаки, які втекли від більшовиків. У 1936–1938 рр. у підвідомчих йому частинах прокотилося кілька хвиль кривавих чисток, Блюхер цьому не перешкодив. У 1937 р. був причетний до розправи над групою високопосадовців РСЧА на чолі з М. Тухачевським.

Боженко Василь Назарович (1871–1919)

Один з організаторів загонів Червоної Гвардії і партизанських загонів на території України. Брав участь у бойових діях проти Центральної Ради, Директорії і в захопленні Києва 5 лютого 1919 р.

Народився в сім’ї селянина. Працював столяром в Одесі, включився в діяльність місцевої організації РСДРП. В чині фельдфебеля брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр. В 1907 р. за революційну діяльність засуджений до трьох років ув’язнення. У 1915–1917 рр. – столяр механічних майстерень, один з керівників профспілок Києва. Після Лютневої революції став членом Київського ради робітничих депутатів, у жовтні 1917 р. командир загону червоногвардійців. У січні–березні 1918 р. брав участь у боях проти Центральної Ради. Наприкінці вересня 1918 р. призначений командиром 2-го батальйону, а в листопаді – командиром Таращанського полку, пізніше – командиром Таращанської бригади, що входила до складу 1-ї Української радянської дивізії, якою командував М. Щорс. Помер на станції Славута 19 серпня 1919 р.

Бокій Гліб Іванович (1879–1937)

Один із керівників каральних органів СРСР, комісар державної безпеки 3-го рангу (1935).

Син вчителя. Навчався у Петербурзькому гірничому інституті. В 1900 р. вступив до РСДРП, більшовик. Під час революції 1905–1907 рр. створював у Петербурзі робітничі дружини. Неодноразово був заарештований. З березня 1917 р. член російського бюро ЦК РСДРП(б). З квітня 1917 р. по березень 1918 р. секретар Петроградського комітету РСДРП(б), потім входив до складу Петроградського військово-революційного комітету. В лютому-березні 1918 р. член Комітету революційної оборони Петрограда. З березня 1918 заступник голови, з липня 1918 р. голова ЧК Союзу комун Північної області. З 1919 р. – начальник Особливого відділу Східного фронту. У 1920 р. член Туркестанської комісії ВЦВК і РНК РРФСР. З 1921 р. член ВЧК, потім був членом Колегії ОДПУ і НКВС СРСР і одночасно з січня 1921 р. очолював Спеціальний (шифрувальний) відділ ОДПУ СРСР, з грудня 1936 р. – 9-й (спеціальний секретно-шифрувальний) відділ НКВС.

Під час зачистки М. Єжовим апарату НКВС від співробітників Р. Ягоди 16 травня 1937 р. був заарештований зі звинуваченням у зраді і контрреволюційній діяльності. В листопаді 1937 р. засуджений до смертної кари. Розстріляний.

Організатор червоного терору в Петрограді і Північному регіоні. Один з найактивніших творців системи ГУЛАГу. Відділ Бокія у системі органів завжди мав незрозумілу самостійність. Це породило здогади про те, що Бокій за завданням вищого парткерівництва досліджував паранормальні явища, зомбування, східні містичні культи і т.д.

Будьонний Семен Михайлович (1883–1973)

Воєначальник, маршал Радянського Союзу (1935), один з організаторів масових репресій серед військових у 1930–1940-х рр.

Народився у станиці Платовська (Будьонівська) нині Ростовської області, в сім’ї батрака. Брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. Нагороджений чотирма Георгіївськими хрестами і чотирма медалями. У Червоній армії з 1918 р. У період громадянської війни пройшов шлях від помічника командира кавалерійського полку до командуючого 1-ю Кінною армією. Після громадянської війни був помічником Головкому Червоної армії у кавалерії і членом РВР СРСР, інспектором кавалерії РСЧА, командувачем військами Московського військового округу, виконував обов’язки члена Головної військової ради Наркомату оборони СРСР, заступником, 1-м заступником наркома оборони СРСР. Під час Другої світової війни входив до Ставки Верховного головнокомандування, обіймав ряд інших посад у фронтових і вищих органах військового управління. Після війни був командувачем кавалерією Радянської армії, інспектором кавалерії, з 1954 р. – у розпорядженні міністра оборони СРСР. Помер 26 жовтня 1973 р.

У бійців Будьонний цінував насамперед особисту відданість собі. Відносини в армії будувалися за зразком ватаги розбійників, у якій майбутній маршал був отаманом. Своєю жорстокістю війська Будьонного дивували навіть Й. Сталіна, а В. Ленін не раз висловлював стурбованість повальним пияцтвом і розкладанням легендарної 1-ї кінної армії. В 1930–1940-х рр. Будьонний став одним з організаторів масових репресій серед військових. У 1937 р. саме він звинуватив М. Тухачевського та деяких інших воєначальників у державній зраді, попередньо погодивши свій виступ з Й. Сталіним. У 1941 р. був призначений командувати військами Південно-Західного напрямку, однак скандально провалився, занапастивши десятки тисяч життів, і був швидко відставлений.

Василевська Ванда Львівна (1905–1964)

Письменниця, перешкоджала процесу українізації шкіл у повоєнній Західній Україні.

Дочка одного з лідерів Польської соціалістичної партії, в 1918–1919 рр. міністра закордонних справ Польщі; дружина письменника О. Корнійчука. Освіту отримала в Краківському університеті (1929).

У 1939 р. переїхала в приєднаний до УРСР Львів і прийняла радянське громадянство. У 1940 р. обрана депутатом Верховної Ради СРСР. У 1941 р. вступила до ВКП(б). Під час війни працювала в Політуправлінні РСЧА агітатором, полковник. Деякий час редагувала газету «За Радянську Україну» (українською мовою). У 1943–1945 рр. – головний редактор газети «Радянська Польща», голова Союзу польських патріотів. Після війни брала участь у пропагандистських кампаніях, в т.ч. по роззброєнню. Написала повість «Просто любов» – «про велич радянського гуманізму і силу духу».

Тричі лауреат Сталінської премії (1943, 1946, 1952). За життя названа класиком, твори якого були включені до шкільної програми, але після смерті Й. Сталіна її творчість була практично забута. Померла в 1964 р. у Києві.

Написала донос на Євгена Степановича Березняка («Майор Вихор»), який у той час керував Львівським міським відділом освіти і переводив школи на українську мову навчання. За його спогадами: «В українському місті на той час було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. Я почав переводити школи на українську мову навчання, і вже через рік їх було 70. Серед населення це не викликало опору. Однак письменниця Ванда Василевська написала особисто Сталіну скаргу, що Березняк “перекручує розуміння національної політики”».

Ватутін Микола Федорович (1901–1944)

Воєначальник, генерал армії (1943), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). Використовував солдат як гарматне м’ясо.

Син селянина. У 1920 р. вступив до Червоної армії. Член ВКП(б) з 1921 р. З 1922 р. командир взводу, потім на командних і штабних посадах. Служив заступником начальника і начальником штабу Київського військового округу. З 1940 р. начальник Оперативного управління та заступник начальника Генштабу РСЧА. Під час війни начальник штабу Північно-Західного фронту, заступник начальника Генштабу. З 1942 р. – командувач військами Воронезького, Південно-Західного (під час Сталінградської битви) і 1-го Українського фронтів (Курська дуга). Його війська брали участь у звільненні Бєлгорода, Харкова, Києва, форсуванні Дніпра і т.д. Потрапив в засідку українських повстанців, помер від поранення. Похований у Києві.

На думку історика В. Сергійчука, Ватутін «кидав сотні людей беззбройними під німецькі танки, особливо на території України. І тільки завдяки гарматному м’ясу такі генерали як Ватутін вигравали битви». Особливо великих втрат радянські війська зазнали при наступі з Букринського плацдарму у ході битви за Київ 1943 р. З огляду на це тодішній командувач Центрального фронту, генерал армії К. Рокосовський сказав на військовій раді: «Це не війна, а геноцид народу». Він спробував через кур’єра сповістити про це Й. Сталіна, але Ватутін заборонив посланцеві повідомляти про це в Генштаб.

В. Володарський (Гольдштейн Мойсей Маркович) (1891–1918)

Один з організаторів та натхненників червоного терору.

Народився в Україні, в сім’ї бідного ремісника. Член РСДРП з 1905 р., меншовик. У 1913 р. емігрував до США, де вступив у соціалістичну партію. Разом з Троцьким і Бухаріним видавав під час Першої світової війни газету «Новий Світ». Після лютневих подій 1917 р. перейшов до більшовиків і швидко пройшов на керівні посади. Брав участь у підготовці та проведенні Жовтневого перевороту, комісар у справах друку, пропаганди та агітації Петрограда. Член Президії ВЦВК. У червні 1918 р. убитий есером Сергеєвим.

Один з головних організаторів більшовицьких мітингів в Петрограді, на яких закликав нещадно боротися проти ворогів революції шляхом терору.

На посаді головного радянського цензора ініціював розгром не тільки антибільшовицьких, але й нейтральних друкованих видань. За словами Луначарського, «він був нещадний. … Володарський був терорист. Він був до глибини душі переконаний, що якщо ми будемо зволікати зі сталевими ударами на голову контрреволюційної гідри, вона зжере не тільки нас, але і пробуджені в Жовтні світові надії».

Пропагандист богоборчих ідей, насильства і ненависті. Його вбивство стало приводом для репресій по всій Росії. Ненависть до Володарського була в Петрограді настільки сильною, що перший пам’ятник, встановлений біля Зимового палацу, був підірваний у 1919 р.

Войков Петро Лазарович (1888–1927)

Терорист, каратель, дипломат. Один із організаторів розкрадання більшовиками культурного надбання Росії.

Син вчителя. В 1903 р. вступив до РСДРП, меншовик. У 1907 р. виїхав до Швейцарії після участі у замаху на ялтинського градоначальника. Перебуваючи в еміграції, навчався в Женевському та Паризькому університетах. У серпні 1917 р. разом з В. Леніним повернувся до Росії у пломбованому вагоні і вступив до РСДРП(б). У 1917 р. член Єкатеринбурзької ради і військово-революційного комітету. З жовтня 1917 р. – секретар Уральського обласного бюро профспілок і голова Єкатеринбурзької міської думи. У січні–грудні 1918 р. комісар постачання Уральської області, на цій посаді керував реквізиціями продовольства у селян. З грудня 1918 р. працював у Наркоматі продовольства, з березня 1919 р. заступник голови правління Центросоюзу. З жовтня 1920 р. член колегії Наркомату зовнішньої торгівлі, член правління тресту «Сєвєролєс». У жовтні 1924 р. виїхав до Польщі повноважним представником СРСР. У 1927 р. як однин з царевбивць застрелений у Варшаві Б. Ковердою.

На посаді обласного комісара продовольства, Войков встановив такі ціни на продукти харчування і паливо, що приватна торгівля на Уралі стала неможливою. Це, своєю чергою, призвело до товарного дефіциту і суттєвого зниження рівня життя. В ході проведеної Войковим націоналізації уральської промисловості колишні власники підприємств були репресовані. Жорстокі заходи проводились і до селян, які відмовлялися виконувати непосильні поставки. Навіть радянські історики визнавали, що з приходом Войкова припинили роботу багато заводів, залишились без опалення школи і лікарні, зник з прилавків хліб. На знак протесту проти дій Войкова вчителі Єкатеринбурга влаштували страйк.

Брав участь у прийнятті рішення про розстріл Миколи II та його сім’ї і супроводжуючих їх осіб.

Під його керівництвом як члена колегії Наркому зовнішньої торгівлі величезну кількість предметів культури було за безцінь було продано за кордон заради отримання валюти для експорту революції.

У 1921 р., прагнучи встановити дипломатичні відносини з Польщею за будь-яку ціну, передавав полякам російські архіви, бібліотеки, предмети мистецтва і матеріальні цінності. Організовував грабіж країни, однак прагнув до особистого збагачення.

Воровський Вацлав Вацлавович (187 –1923)

Один з організаторів масових репресій проти духовенства.

Народився в дворянській сім’ї. Член Комуністичної партії з 1894 р. Неодноразово сидів у тюрмі і був у засланні. У перші роки розколу РСДРП Воровський (псевдонім Орловський) був одним з найближчих співробітників Леніна і його співредактором по газеті «Вперед». У 1905–1907 рр. вважався найвизначнішим партійним публіцистом, прославився як марксистський критик літератури. Співробітник газет «Іскра», «Вперед», «Пролетарій», «Правда». З 1917 р. – посол у Скандинавських країнах. У 1917–1918 рр. член закордонного бюро ЦК партії, одночасно будучи радянським представником у Швеції. У 1919–1920 рр. завідував Держвидавом; в 1921–1923 рр. – повноважний представник СРСР в Італії. Убитий в Лозанні білогвардійцем.

Один з головних ініціаторів гонінь на Православну Церкву. Задумував штучне розпалювання внутрішньоцерковних конфліктів, які могли стати приводом для пограбування Церкви і насильницького затвердження богоборчої ідеології.

У 1923 р. він без запрошення приїхав на конференцію в Лозанні, де був убитий російським офіцером-емігрантом М. Конраді. Письменник І. Шмельов та інші діячі еміграції передали адвокату Т. Оберу матеріали про масштаби терору більшовиків, а історик С. Мельгунов підготував до процесу книгу «Червоний терор в Росії». Суд нейтральної Швейцарії виправдав вбивцю.

Городовиков Ока Іванович (1879–1960)

Воєначальник, генерал-полковник (1940), Герой Радянського Союзу (1958). Причетний до депортації калмиків та ліквідації Калмицької автономії, вважався одним із найжорстокіших сталінських карателів.

Народився на Дону в сім’ї селянина, калмик. Учасник Першої світової війни, старший унтер-офіцер. Під час громадянської війни воював на боці червоних: командир ескадрону в полку Будьонного, потім командував полком, кавалерійською бригадою 1-ї Кінної армії, 4-ю і 6-ю кавалерійськими дивізіями у складі 1-ї Кінної армії, в липні–серпні 1920 р. – 2-ю кінної армією. Відзначився при розгромі військ П. Врангеля, загонів Н. Махна. Був командиром 1-го кінного корпусу Червоного козацтва, заступником командувача Середньоазіатського військового округу (1932–1938). У 1938–1943 рр. – генеральний інспектор кавалерії, з 1943 р. – заступник головнокомандувача кавалерією. В липні 1941 р. тимчасово виконував обов’язки командувача 8-ю армією Північно-Західного фронту, організовував оборону Нарви, керував формуванням кавалерійських частин, був представником Ставки з керівництва кавалерійськими рейдами в тилу ворога. Один з небагатьох калмиків уникнув депортації в 1944 р. Після війни залишався на посаді заступника головнокомандувача кавалерією. З 1947 р. у відставці.

Прихильник неефективних кавалерійських атак, які під час війни давали високі втрати.

Гусєв Сергій Іванович (Драбкін Яків Давидович) (1874–1933)

Більшовицький політпрацівник у Червоній армії, член керівництва Комінтерну.

Син вчителя. Член партії з 1896 р., учасник II з’їзду РСДРП, керівник Ростовського страйку 1903 р. У 1917 р. – секретар Петроградського військово-революційного комітету. З 1918 р. один з політичних керівників Червоної армії. У 1923–1925 рр. – секретар ЦКК РКП(б). У 1925–1926 рр. начальник відділу преси ЦК. З 1929 р. – член Президії Виконавчого комітету Комінтерну. Автор робіт з історії громадянської війни.

Вважаючи себе великим військовим діячем, разом з М. Фрунзе зробив спробу скласти «Пролетарську військову доктрину», яка через дилетантство авторів була відкинута Троцьким.

Ємельянов Микола Олександрович (1871–1958)

Російський більшовик, причетний до політичних репресій початку 1920-х рр.

Народився в сім’ї робітника. У партії більшовиків з 1904 р., займався перевезенням зброї та літератури з Фінляндії. У 1917 р. був депутатом Петроградської ради робітничих депутатів. Відомий як один з організаторів підпілля В. Леніна. Брав участь у штурмі Зимового палацу. Брав участь у придушенні Кронштадтського повстання.

З 1921 р. працював за кордоном у системі Наркомату зовнішньої торгівлі. З 1925 р. на господарській роботі. У 1932 р. був удостоєний персональної пенсії, але цього ж року репресований (виступив на захист Зинов’єва) разом з дружиною, засуджений до 10 років таборів, потім перебував на засланні в Казахстані. Звільнений після смерті Сталіна.

Єрмощенко Веніамін Йосипович (1889–1937)

Брав участь у знищенні українського національного руху в 1920–1930-х рр.

Народився в сім’ї вчителя. З 1909 р. працював на шахтах Донбасу. Тоді ж вступив до РСДРП(б). У 1912–1914 рр. був серед організаторів і керівників Макіївсько-Юзово-Петрівського комітету РСДРП(б), мав партійне прізвисько Молодий шахтар. Брав участь у Жовтневому повстанні у Петрограді, був делегатом 2-го Всеросійського з’їзду рад робітничих і солдатських депутатів. Після революції працював на партійній і господарській роботі у Поволжі, Україні, Москві. У грудні 1919 р. призначений керуючим справами Всеукраїнського революційного комітету. Відповідав за налагодження роботи і зв’язку з місцевими ревкомами, брав участь у підготовці документів з першочергових питань, які видавав Всеукрревком на початку 1920 р. У 1920–1925 рр. – відповідальний секретар ВУЦВК, пізніше переїжджає до Москви.

Заарештований у жовтні 1936 р. Військовою колегією Верховного суду СРСР 26 вересня 1937 р. засуджений до розстрілу.

Єрьомєнко Андрій Іванович (1892–1970)

Воєначальник, маршал (1955), встановлював радянський окупаційний режим на Західній Україні та у країнах Балтії.

Син селянина. Учасник Першої світової війни, єфрейтор. В 1918 р. у рідному селі створив партизанський загін, з яким увійшов до складу Червоної армії, тоді ж вступив до РКП(б). Воював на півдні України та на Кавказі в складі частин 1-ї Кінної армії. З 1929 р. командир кавалерійського полку. У 1939 р. призначений командиром козацького корпусу. З грудня 1940 р.  командувач 1-ю Червонопрапорною армією на Далекому Сході. З початком війни займав ряд вищих посад: заступник командувача Західним фронтом (з липня 1941 р.), командувач Брянським фронтом (серпень–жовтень 1941 р.), 4-ї ударної армії (з грудня 1941 р.), Південно-Східним (Сталінградським) фронтом (серпень–грудень 1942 р.), Південним (січень–лютий 1943 р.), Калінінським (квітень–жовтень 1943 р.), 1-м Прибалтійським (з квітня 1944 р.), 4-м Українським (з березня 1945 р.) фронтами. З 1945 р. командував військами Прикарпатського, в 1946–1953 рр. – Західно-Сибірського, у 1953–1958 рр. – Північно-Кавказького військових округів. З 1946 р. депутат Верховної Ради СРСР. З 1958 р. в Групі генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР.

Як командир козацького корпусу брав участь в окупації Західної Білорусії та України (1939), придушенні опору польських військ при штурмі Гродно. Влітку 1940 р. зіграв головну роль в окупації Литви. Автор мемуарів «На західному напрямку» (1959), «Проти фальсифікації історії Другої світової війни» (1960), «Сталінград» (1961), «На початку війни» (1965), «Роки відплати» (1969), «Пам’ятай війну» (1971), в яких жодним одним словом не згадав про сталінські репресії.

Желєзняков Анатолій Григорович (1895–1919)

Балтійський матрос, причетний до арешту Тимчасового Уряду та розпуску Установчих зборів, брав участь у каральних акціях.

Народився у міщанській родині. З жовтня 1915 р. на Балтійському флоті. Був заарештований за революційну діяльність, втік з ув’язнення. У травні 1917 р. повернувся до Кронштадту. Брав участь у Жовтневому повстанні та штурмі Зимового палацу. Делегат 2-го Всеросійського з’їзду рад. У січні 1918 р. був начальником варти Таврійського палацу, запропонував Установчим зборам залишити палац. З січня 1918 р. комісар Дунайської флотилії; входив до складу Верховної колегії з румунських і бессарабських справ. Влітку 1918 р. командир полку 16-ї стрілецької дивізії, а потім перебував на підпільній роботі в Одесі. З травня 1919 р. командував бронепоїздом в боях проти григор’євців, а пізніше в боях проти денікінців у складі 14-ї армії.

Брав участь у штурмі і пограбуванні Зимового палацу, арешті Тимчасового уряду, а також допомагав більшовикам захопити владу в Москві в жовтні–листопаді 1917 р. Долучився до каральних акцій проти донських козаків. В Одесі брав участь у терористичних актах, нальотах на банки і грабунках місцевих жителів.

Завенягін Авраамій Павлович (1901–1956)

Один з керівників ГУЛАГу.

Народився в родині машиніста паровоза. З 1918 р. на партійній роботі в Тульській, Рязанській областях, потім на Донбасі; секретар Юзівського окружкому партії. В 1930 р. закінчив Гірничу академію, працював директором інституту з проектування заводів чорної металургії, заступником начальника Головного управління металургійної промисловості Вищої ради народного господарства. У 1933–1937 рр. директор Магнітогорського металургійного комбінату. В 1937 р. – перший заступник наркома важкої промисловості. З 1938 р. – начальник будівництва Норильського гірничо-металургійного комбінату, потім начальник комбінату. У 1941–1950 рр. – заступник наркома внутрішніх справ СРСР. В 1953–1954 рр. – заступник міністра середнього машинобудування СРСР. З 1955 р. заступник голови Ради Міністрів СРСР. Помер після опромінення на випробуваннях ядерного заряду.

Вважається творцем Норильська, який з 1935 р. будувався виключно руками в’язнів ГУЛАГу. З початком війни в його підпорядкування передані Головне управління таборів гірничо-металургійних підприємств, Головпромбуд, Управління таборів з будівництва куйбишевських заводів і Дальстрой. Протягом 1941–1945 рр. у підвідомчому йому господарстві загинули сотні тисяч людей. У 1945–1953 рр. заступник начальника 1-го Головного управління при Раді міністрів СРСР, яке займалося створенням в СРСР ядерної зброї.

Загорський Володимир Михайлович (1883–1919)

Революціонер-бойовик, організатор червоного терору в Росії.

Народився в сім’ї чиновника в Нижньому Новгороді. Член РСДРП(б) з 1905 р., учасник грудневого повстання 1905 р. у Москві. У 1908 р. емігрував до Лондона, пізніше – до Лейпцига. Після початку Першої світової війни був інтернований німецьким урядом. Вів пропаганду серед російських військовополонених. В квітні–червні 1918 р. працював першим секретарем Повноважного представництва РРФСР у Німеччині – першого радянського дипломатичного представництва за кордоном. З липня 1918 р. секретар Московського міського комітету РКП(б). У вересні 1919 р. разом з Ф. Дзержинським очолював міський комітет оборони. Загорського вбито 25 вересня 1919 р. бомбою.

Під безпосереднім керівництвом Загорського в Москві проводилися експропріація і націоналізація промисловості і банків. Входив до Політичної Комісії з керівництва центральним штабом каральних загонів особливого призначення Москви, створених для проведення червоного терору.

Землячка (Залкінд) Розалія Самійлівна (1876–1947)

Активний організатор політичних репресій у Росії, причетна до масового знищення населення в Криму.

Дочка купця. Освіту отримала в Київській жіночій гімназії та Паризькому університеті. У 1896 р. вступила до РСДРП, більшовик. У 1903 р. кооптована в ЦК партії. У грудні 1905 р. брала участь у збройному повстанні в Москві. У 1909 р. секретар Бакинського комітету РСДРП, ем