На цю невелику розвідку мене надихнуло питання від «БараБуки» про нову міфологію героїв, про появу нового типу героя після Майдану, сформульоване Ольгою Купріян.

Намагаючись відповісти на нього, я відчула, що ніяк не вкладуся в тісні рамки коментаря обсягом у 1000 знаків. Пропонований вашій увазі текст має обсяг 10 000 знаків, і це, мабуть, лише початок розмови.

В українській дитячій літературі герой нового типу з’явився задовго до Майдану. Просто більшість причетних до літпроцесу цього не зауважила. Зокрема, на початку 2000-х із нашої (і не тільки нашої) дитячої літератури значною мірою зникла дуже специфічна смислова матриця — не знаю, щоправда, як її окреслити. Умовно кажучи, це — смислова матриця дитячої літератури для бідних. Якщо порівняти казкову повість Марії Конопніцької про сирітку Марисю і казкову повість Януша Корчака про короля Мацюся Першого, стає очевидною разюча між ними відмінність. Казка про Мацюся пропонує модернізаційний проект, вона — про перетворення світу й про самовдосконалення людини, про волю головного героя змінити життя на краще. Натомість казка Конопніцької — цілком «селянська». Убогій дівчинці Марисі в чудесний спосіб допомагають гноми.

При цьому вона дуже хороша, але цілком пасивна. Хоча в народних казках образ справжнього героя (Котигорошко) співіснував із образом метикуватого і доволі безпринципного «героя» (Колобок, який усіх перехитрив, або мишенята Круть і Верть, які не змогли перехитрити Півника, або з Козою-Дерезою, яка не змогла перехитрити Діда), в українській літературі для дітей до Другої світової війни домінували сюжети «для бідних». Франко із його «Коли ще звірі говорили», «Абу-Касимовими капцями» й «Фарбованим Лисом», Васильченко, Грінченко — перелік можна продовжувати аж до кінця XX ст. Це зазвичай література «без героя» (не в тому сенсі, що без головного героя, а в тому, що — без справжнього).

Головний герой у цих творах — не те щоб не етичний, але слабкий, не активний, він чекає чуда, розради, порятунку з біди тощо. Чи не єдиний виняток 30-80-х років — нечисленні, бо переслідувані казки на «козацькі» сюжети, а також активно насаджуване псевдо-нон-фікшн про піонерів-героїв. Звісно, я дуже узагальнюю і схематизую, але щоби не схематизувати, на цю тему треба писати навіть не розвідку, а дисертацію. Одним із перших творів «не для бідних» дітей (та й чи для дітей взагалі?) з проговореним проектом модерності була «Лісова пісня» Лесі Українки. Але такі твори впродовж наступних практично ста років були рідкістю. Казка «Про відважного Барвінка та коника Дзвоника» Богдана Чалого і Павла Глазового — власне, за багатьма ознаками проміжна.

Барвінок — справжній герой, але його убогість не просто проговорена, вона підкреслена. Прикладів можна навести ще дуже багато. Важливо, що ці особливості формувалися в українській літературі для дітей значною мірою штучно.

СРСР дуже дбав про все, що стосувалося творення смислів. Романи й повісті для дітей, у яких героїзувалося українське минуле, мали хіба що мізерні шанси побачити світ. У цьому — феномен трилогії про джур від Володимира Рутківського, перша книга якої побачила світ у 2007 році. Тоді ж, тобто теж у 2007 році. Олександр Гаврош у 2007 році видав «Неймовірні пригоди Івана Сили». Як на мене, це був поворотний момент у сучасній українській літературі, час появи героя нового типу (з застереженням, звісно, що насправді немає нічого нового під сонцем, просто саме тоді певні особливості «героя нашого часу» виявилися виразно маркованими. (На маргінесі згадаю ще книги про Гаррі Поттера, їхню роль у становленні українського громадлянського суспільства не можна недооцінювати, хоча і перебільшувати також не варто).

Отож «Джури» Рутківського та ще з десяток дуже важливих у сенсі смислотворення книжок утворили у 2007 — 2014 роках ту критичну масу, яка вплинула на соціо-культурне формування цілого покоління нинішніх студентів — тих, хто 21 листопада 2013 року розпочав Євромайдан. Майдан 2013-2014 рр. дав новий тип героя української дитячої літератури (ми в цьому іще, я впевнена, переконаємося). А новий тип героя, що з’явився в українській сучасній літературі для дітей та юнацтва після 2004 р., вплинув на формування цілого покоління молоді. Чому я говорю про покоління? Дитяча література є одним із «поколіннєтворчих» факторів. Дитинство — через образи уяви і пам’яті — повязує однолітків в єдине ціле, забезпечує їм спільний простір соціальної комунікації, при цьому цей зв’язок творять єдині для всіх символічні засоби.

Тому старі радянські мультфільми, такі живі й актуальні нині в Росії, в Україні вже близько 10 років «не працюють»: у нас змінилося смислове поле, не в останню чергу завдяки Майдану 2004 року змінився базовий символічний контекст.

Зокрема, українці перестали ненавидіти чи зневажати «багатих» («багаті», а якщо ми говоримо про Майдан, то це переважно середній клас, — люди, які стояли під кулями поруч із «бідними»). Уже тільки силою цього новий герой української літератури для дітей вписується в систему нових символічних обмінів, нових соціальних звязків. До того ж, саме зараз сталися (чи стаються) зміни інформаційного простору на системному рівні. Медійні зірки, герої стали «близькими», завдяки буму соцмереж: у соцмережах можна не просто стежити за певним героєм, а й (якщо пощастить) коментувати на його сторінці (чи навіть спілкуватися з ним).

З іншого боку, ці самі медійні зірки та герої (якщо таким вважати Кличка) стояли пліч-о-пліч на Майдані зі звичайними людьми. Це надзвичайно важливо. Це цілковите переформулювання старих «природних» законів і повернення до «ще старіших». На рівні архетипу ми бачимо в таким чином структурованій ситуації не просто героя, а полководця чи навіть «священнного короля» (щоправда, дитина бачить радше казкового «королевича», місія якого — перемогти змія).

Не буде перебільшенням, очевидно, сказати, що і Кличко, і «козак Гаврилюк» стали важливими символічними фігурами Майдану. На рівні структури соціальних кодів їхня присутність на Майдані відтепер сприймається українцями як єдиний «текст» і повністю нівелює в сприйнятті й смислотворенні різницю між «бідними» й «багатими».

Ще одна суттєва заувага. Література для дітей завжди і обов’язково орієнтується на масову аудиторію. Історичний і соціо-культурний досвід Майдану, втілений у його ключових символічних фігурах, у багатьох аспектах єдиний і для дорослих, і для дітей. По суті, Майдан не лише спричинив принципову зміну форматів публічного сприйняття, він сполучив у єдине ціле численні розрізнені поколіннєві формати, також складні і суперечливі, а також розрізнені формати умовних Сходу і Заходу. Цим я хочу сказати, що новий тип героя з’явився й поза літературою для дітей та юнацтва, цей тип — зокрема медійний, — всеукраїнський, універсальний.

Принципова особливість сучасного інформаційного досвіду — те, що це власне досвід, тобто він переживається і проживається приблизно так само, як і література. При цьому в останні роки (це сталося ще трішечки до Майдану) під впливом зміни динаміки інформації змінилася і літературна динаміка. Символізація — це процес, колись «робота» символізації певного героя відбувалася впродовж навіть 10-20 років. Так було в радянські часи, скажімо, з «героями Космосу», з «піонерами-героями» тощо.

Нині герої — дуже індивідуалізовані. Є суспільна затребуваність дуже конкретних «героїчних» історій, і література для дітей перебуває тут, на мою думку, в загальному тренді, хоча «Казка про Майдан» Христини Лукащук (ВСЛ, 2014) цьому твердженню начебто суперечить. «Казка про Майдан» є стилізацією під українські народні казки, символізація тут є інтенсивно-архаїзуючою. Можливо, у випадку книжки для наймолодших це виправдано.

Одначе я переконана, що старі практики символізації віджили своє (і в цьому теж присутній ефект соцмереж). Читачеві вже не вистачає, так би мовити, «ететичного оформлення героя». Як кажуть, «мало бути принцесою, щоби бути принцессою». Сучасній дитині мало прочитати про героя в книжці, щоби він заіснував як герой у сприйнятті. Адже є фільми й ігри — з усіма неймовірно реалістичними Суперменами, Спайдерменами, Бетменами тощо. І ось, втомлена віртуальною реальністю, дитина обирає саме книжку не в останню чергу заради тої реальності, яку книжка пропонує. Очевидно, герой із книжки має бути справжнішим, ніж герой із комп’ютера. Тут, якщо ми говоримо про зміну героя, про появу героя нового типу, особливу роль відіграє також і те, що в останнє десятиріччя дуже явно змінився автор.

Нині автор книжки — це живий (а не мертвий, хрестоматійнийґ. забронзовілий) письменник. Це впливає на наше бачення наративної спадкоємності героїв і персонажів. Завдяки цьому ми багатьох героїв сприймаємо тепер у форматі історизації «нині». Але це стосується також і оберненого процесу, наприклад, усі ті, хто не є персонажем книги, але хто опиняється в силовому полі її смислів, символізуються. «Найсильніша людина України» Василь Вірастюк, який брав участь у книжковій промоції «Івана Сили», не просто історизувався, — його образ символізувався.

Мені особисто довелося почути, як маленький (3-4 роки) хлопчик назвав Вірастюка «дядя Котигорошко». Насправді це дуже закономірне мнемонічне компонування, хлопчик, вік якого не дозволяє йому «знати» про Вірастюка, «знає» про Котигорошка. Але тут працює ще й локалізація в часі і просторі, «дядя Котигорошко», на відміну від Супермена, — справді живий. Можливо, через скількись там років, читаючи про Івана Силу, хлопчик не згадає Вірастюка, але досвід «привязування» героя до «реальної реальності» має шанс виявитися глибоким метафізичним (і смислотворчим) переживанням дитинства. Ще один важливий «майданівсько»-літературний аспект. Герой — це фігура, яка захищає. «Дядя Котигорошко» — це онтологічна і моральна захищеність. Майдан насправді емоційно травмував наших дітей (як і нас самих), ми у ті кілька тижнів буквально дихали страхом, тривогою за тих, хто «там». І тут ключовою виявляється постать Захисника — впевнена, вона дуже скоро масово прявиться в літературі для дітей (і не тільки).

У зв’язку з цим, хоч на перший погляд, не зовсім до речі, мені відразу ж згадуються магічний Захисник Гаррі в «Гаррі Поттері» Джоан Роулінг. Нюанс у тому, що саме Захисник — це чи не найголовніша нині іпостась героя, якого потребує дитина. Роулінг чітко вловила це — і дуже тонко втілила у книжках. Герой-захисник (причому дуже персонально-конкретний, цілком відмінний від клішованого і цілком безликого радянського «захисника Вітчизни») уже зараз починає фігурувати у багатьох текстах, написаних для дітей. І я думаю, що це — тільки початок.

Постає питання: якщо можна дослідити, яким може бути «післямайданний герой», чи не варто почати впливати на те, яким цей герой мав би бути? Адже «формула героя», особливо в дитячій літературі, є одним із засобів творення ідентичності. Яким має бути емоційне навчання дітей (йдеться про засоби, що є в арсеналі дитячої літератури)? Чи готові ми говорити з дітьми про непрості речі? Чи формула героя Майдану передбачає те, що він неодмінно має бути українцем? Чи може він бути російськомовним українцем? Чи може він бути вірменином (адже Нігоян був вірменином!)? А євреєм? А ромом? А неповносправною людиною? Чи може він бути багатим власником іграшкової фабрики? А бідним селянином із Прикарпаття?

Нам дуже, дуже важливо не запізнитися з чарівною «формулою героя» історії, розказаної дитині. В 1991 році Україна про це ще не знала. А тепер, сподіваюся, знає. Головне — не можна бути слабким і пасивним. Не можна бездіяльно чекати чуда. Ми не можемо дозволити собі зараз таку розкіш, як смисли для вбогих. Наша робота — це смисли для щасливих пасіонаріїв. Бо вони вже народилися. І вже ростуть.