Рукописна віршована хроніка другої половини 17 століття, віднайдена Юрієм Мициком в надрах історичного архіву у Львові. Написав її невідомий подільський шляхтич, польською мовою. Попри переклад Валерія Шевчука, текст важкий, у ньому немає звичної для нас композиції, але тут і там зблискують перли. Так-от, текст присвячений полюванню або ж ловам після Нещасної війни, як називали Хмельниччину сучасники. Вона найбільше зруйнувала квітуче Поділля. Всюди настала руїна і в цій руїні стали мешкати дикі звірі, які спочатку живились мертвим людським тілом, а потім стали полювати на живу здобич.

Автор описує герці з ведмедями і диками, які зробили собі лігва у гробівцях, замках, палацах. Згадує навіть про левів. Ті могли втекти із звіринців. Життя буйно розквітало на покинутих, спустошених землях. Дуже багато змій, особливо, полозів. Там є опис про полоза завтовшки з людський тулуб, який на багато сажнів спопелив отрутою землю і збив кілька москвичів з коней. Є історія, як лицар прийшов до замку, а на нього вискочив ведмідь. Є історія, як русин прийняв поляка за ведмедя і погнався за ним…

Щось подібне описував і Тіт Лукрецій Кар у «Природі речей». Бо війни всі закінчуються однаково: поверненням диких звірів.

І сюди додамо ще голос Самійла Величка: «І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – він був перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток сухих і голих- їх покривало саме небо. Я спитав тоді себе: «Хто вони?»