Життя в історичний час має один суттєвий недолік. А саме: історичним цей час почне сприйматися потім, з відстані у десятиріччя, коли стане цілком очевидно, яку видатну справу ми зробили. Це наші нащадки запам’ятають його часом великих звершень, а ми переважно відчуємо зростання курсу долара, погіршення свого фінансового стану, безкінечні передачі на фронт і смуток за загиблими, серед яких будуть (чи вже є) люди, яких ми знаємо особисто.

Коротше, для нас, сучасників, все буде виглядати малопривабливо. До того ж більшість із нас так до останнього і не усвідомить історичності моменту і буде думати, що триває чергове коло вічної української драми.

Але незалежно від того, що буде думати пасивна більшість, активна меншість буде рухати процес уперед. Всі ми будемо жалітися, що вже втомилися і пора "пожити нормально". Але парадокс полягає в тому, що ніякого "нормально" не буде, поки все не буде завершено. А завершено воно буде ще не скоро (принаймні, не у найближчі декілька років). Українська буржуазна революція повалила кримінальний авторитаризм, втім, наша республіка ще не стала буржуазною. Вона просто з кримінальної тиранії знову повернулася на олігархат. Ми знову бачимо багато облич, які чомусь стоять не під стінкою, а на трибуні парламенту і, як це не дивно, значною мірою досі визначають політику країни.

Поки що не відбулося головного, заради чого ми тут, власне, і зібралися, – перезаснування держави. Очевидно, що і нинішній президент, і прем’єр та більшість їхніх друзів по фракціях скінчать так, як і Янукович, – тільки скоріше, жорсткіше та без пенсії в Ростові. Вони не виконали завдань, які ставить перед ними епоха. Будемо справедливими: ні за особистими якостями, ні за прагненнями в них майже і не було шансів ці завдання виконати. Але ж ніхто і не штовхав їх насильно на посади.

Ми зацікавлені в тому, щоб довести буржуазну революцію до кінця – інакше і не було сенсу починати. Суспільство добре розігріте і вмотивоване. Ми знаємо, що "королівська охорона" не надто смілива, що кров в можновладців червона і витікає з них так само, як і з нас. Фронт насичує країну зброєю, яка знадобиться новій буржуазії у фінальному акті революції. Звісно, "люди з печерських пагорбів" будуть намагатися переконати нас, що "не треба розхитувати човна", що "будь-які повстання грають на руку Кремлю", – але нам потрібно пам’ятати, що це просто їхня захисна реакція з метою обдурити нас та посилити себе. Щоб, зрештою, згорнути буржуазну революцію та залишити все, як є. Тим, хто досі думає, що у Порошенка та Яценюка є "план Б" і треба дати їм ще трохи часу, теж стане очевидно, що треба прикривати цю "лавочку".

Тому в Україні буде ще свій термідор, і свій брюмер. Вандея триває. Десь в шанцях україно-російської війни зростає поки що нікому не відомий "капітан Наполеоне", якого війна згодом висуне на передній план. Окремі голоси фронтовиків, що "не там ми проводимо АТО", ближче до весни (в крайньому випадку – осені) перетворяться на чітко сформульований заклик. Так, Україні доведеться воювати на два фронти – зовнішньому і внутрішньому. Так, багато кому з батальйонів тероборони, які поставлять захищати урядовий квартал, доведеться вирішувати моральну дилему, чи стріляти у вчорашніх бойових побратимів. Так, колишній "беркут" з батальйону "Київ-1 знову "проявить себе№ і знову вкриє себе ганьбою. Так, люди візьмуть і Раду, і АП – цього разу без "червоних рут" та іншого зайвого гуманізму. Умовний Парасюк та група фронтовиків відкриє двері зсередини. У тих, хто пролетів на виборах 2014 року, буде можливість порадіти за те, що вони зараз не в Раді. Що озброєні люди будуть робити з тими, кого небезпідставно вважають зрадниками національних інтересів, здогадатися неважко. Вірогідно, на певний час встановиться воєнна диктатура комбатів: по-іншому буде важко вийти з цієї ситуації.

Паралельно буде продовження війни з Росією, яка поступово, вкупі з санкціями, надірве її. Росія успішно перехопила собі звання "хворої людини Європи", яким на початку ХХ сторіччя володіла Османська імперія. Кінець Росії буде приблизно таким самим – блискавично швидким і несподіваним для світу. Повстане периферія, активуються старі територіальні претензії. Нафта, хоч би і по двадцятку за барель, не буде качатися без американських технологій з виснажених свердловин; не допоможе навіть десант священиків з РПЦ на місця видобутку. Відповідно, з грошима буде погано. Роздутий силовий апарат буде все частіше розмірковувати про свою мотивацію в ході каральних акцій. Та потроху звільнятися в запас. І за кілька років ця одвічна українська загроза з північного сходу зникне – їм стане не до нас.

Отже, наступний рік буде непростим, але, мабуть, вирішальним. Нам буде здаватися, що сил більше нема – але вони знов і знов будуть з’являтися, в іще більшій кількості. Зрештою, ми переможемо. Але між сьогодні і моментом перемоги нам ще доведеться чимало зробити: волонтерити, воювати, не впадати у гріх зневіри та не бути жлобами. І ті з нас, хто витримає це і, звісно, доживе, таки побачать світанок нового світу.