Майбутній перепис українсько-російської історії вже трюїзм. Усі, хто має звичку читати книжки й тексти сайтів немосковського походження, усвідомлюють масштаби майбутньої роботи. Немає жодного історичного факту, що залишився неушкодженим після втручання ідеологічного скальпеля войовничої науки імперії. Особливо в місцях, що дуже цікавлять Кремль. В енциклопедичних словниках СРСР, виданих 1954 року, значиться, що Кримська автономія була скасована 1945 року й 30 червня цього ж року створена Кримська область у складі УРСР (див. фото сторінки). У сучасних російських виданнях і написаній за путінським сценарієм главі Вікіпедії вказана дата 25 червня 1946 р. й, природно, приналежність області до РСФСР.

Мабуть, у лабораторіях сталінської АН СРСР і путінської РАН РФ досі не розібралися зі спадщиною. Годі й казати  про дані з інших джерел щодо неприємних тем. Наприклад, про застосування радянською армією хімічної зброї в Афганістані та розстріли мирних людей знають у всьому світі, й академік А. Сахаров намагався про це сказати, та йому не дали й іншим не дають досі. Включаючи й українські ресурси. Чому? Тому що досвід тих, хто стріляв, потрібен для нових страт.

У війні на Донбасі, за різними оцінками, Росія втратила до 5500 осіб. Хто дізнається про ці жертви? Ніхто на батьківщині загиблих. Бо не заради брехні як такої працює машина історичних та статистичних фальсифікацій. Є у неї високі цілі.

Створений у головах у людей «русский мир» має сполучатися з реальністю. Інакше хто в нього повірить? Віддадуть перевагу британському, американському, канадському - якому завгодно, «где вольно дышит человек», ніж від Москви до Владивостока. Тому в майстернях міфотворчості на зазначеній території кипить робота, і для звеличення карликів тут використовується всі ресурси нескромності. У сфері балету, віршування, плавки чавуну, польотів у космос Росію слід штовхати вперед. Це наказ Путіна кожному танкісту й таксисту, льотчику й нальотчикові, письменнику й читачеві. Спотворюй і дій!

І все було б класно з цією п'янкої ідеєю красивої аватарки за відразливої фізіономії, але цікавість заважає польоту, як сталеві ланцюги танцюристу. Завжди знаходиться який-небудь відщепенець, що норовить порівняти прославлене з оригіналом. Таким виявився науковий співробітник Інституту історії природознавства і техніки РАН Гелій Салахутдінов.

Вирішив він вивчити глибше праці стовпів російської науки М.В.Ломоносова, К.Е. Ціолковського, А.С. Попова, І.І. Ползунова та інших недоторканних світочів. Копнув і жахнувся: виявив, мужик Михайло Ломоносов мужиком і залишився, не в гендерному, а в становому розумінні, умів командувати, але елементарної математики не знав. Костянтин Ціолковський був оглянутим медиками божевільним, причому не на грунті геніальності, а зовсім навпаки. Олександр Попов не винайшов радіо і користувався повагою не стільки в наукових колах, скільки в товаристві статських радників. Ну і так далі...

У принципі, не бозна-які одкровення. Загляньте в будь-яку британську енциклопедію і в списку першовідкривачів радіохвиль, паровозів і ракет зазначену публіку не знайдете. Але для Росії, звичайно, це шок і допитливий розум Салахутдінова чекає чистка на вченій раді, з можливим відділенням від тіла на Красній площі – звичного історичного місця для розправи над крамолою. Але всіх допитливих, звичайно, не перевішати.

Тим паче допитливість найчастіше стимулюють самі росіяни, записуючи до себе в культуру людей не свого поля. Хто бував у Третьяковській галереї в старі часи дружби народів, той може подивитися на її скарби новим українським поглядом. Постояти біля картин Іллі Рєпіна і поміркувати про велич російського художника, що відбувся на українському матеріалі і в нашій естетиці. А потім перейти до полотен українського грека Архипа Куюмджі, який Куїнджі, і теж захопитися його пейзажами нашої батьківщини. У години споглядання незмінно з′явиться думка про складові феномена російського живопису. Звідки вони взялися? Відповідь підказує саме життя в телевізорі.

Олександр Невзоров у студії Петербурзького каналу перепитує ведучу, яка дивується його критикою «русского мира»:

– Ви хоч що-небудь можете назвати споконвічно російське в чорносотенному сенсі?

Ведуча робить паузу, задумавшись над питанням, і відповідає:

– Ну хіба що Глінка ....

Вона має на увазі композитора Михайла Глінку, поляка по крові, якого навчав музики англієць Д.Філд і який з'єднав західно-європейську музику В. Белліні, Г. Доніцетті, Г. Берліоза з російським фольклором. Того Глінку, що помер в Німеччині, не побажавши повернутися до Росії...

Хоча, може, вона й права, все «споконвічно російське» виростає з «Жизни за царя», навіть якщо при найближчому розгляді виявляється європейським, як годинник на Спаській башті Кремля.