Политолог, основатель и главный редактор независимого культурологического журнала «Ї» Тарас Возняк на своем блоге предлагает текст  знатока православной традиции, львовского религиоведа Андрея Юраша.

 Не полишаю ілюзії, що в Україні вже сформувалося живе суспільство, для якого не байдуже все, що відбувається у країні. А тому беру на себе відвагу запропонувати шановній публіці, як на мене, чудовий фаховий текст тонкого знавця православної традиції, львівського релігієзнавця Андрія Юраша. Текст стосується важливого для України процесу зміни Глави Української Греко-Католицької Церкви. Гадаю, що голос братньої Православної Церкви теж має право взяти участь у дискусії з цього питання. Ба, більше – він бажаний і навіть необхідний. Отож:

Андрій Юраш "Владика Гузар: піти, щоб залишитися"

"Своєю відставкою Владика Гузар ще раз здивував і своїх вірних, і все українське суспільство – залишив найпочесніше в адміністративному плані церковне становище, аби повернутися і залишитися назавжди, отримавши неформальний, але унікально високий статус – духовного глави і беззаперечного авторитета для абсолютної більшості греко-католиків.
Майже п'ятнадцять років Блаженнійший Кардинал Любомир Гузар, до останнього часу Верховний Архієпископ і предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, був однією з найпомітніших фігур українського релігійного ландшафту, безумовним авторитетом в українському католицькому середовищі і, поза сумнівом, очевидним символом західного, європейського виміру у традиційному сегменті українського християнства (три головні Православні Церкви плюс УГКЦ), що свої початки веде від Володимирового Хрещення. Хоч українських греко-католиків Владика Гузар очолив тільки 2001 року (саме тому й згадують про десятиріччя його управління Церквою), але насправді він вже кілька років до того перебував біля церковного штурвалу, фактично керуючи Церквою за фізично немічного і, в принципі, мало ініціативного попередника – Кардинала Мирослава Любачівського.
Парадокс і, одночасно, зміст феномену Кардинала Гузара описує сучасна українська соціологія. Відповідно до даних, повторених у кількох дослідженнях, проведені протягом кількох останніх років фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс" і Фондом "Демократичні ініціативи", рейтинг довіри Кардиналу Гузарові, наприклад 2008 року – в період, коли той перебував у зеніті громадської уваги, становив 21%, що більш ніж у два з половиною рази перевищує відсоток тих, хто пов'язує себе з УГКЦ: у десятках досліджень зафіксовано, що 7-8% населення України вважає себе вірянами цієї Церкви (приблизно 3,2 млн людей).
Для порівняння варто зазначити, що хоч рейтинги двох інших релігійних лідерів України – Патріарха Філарета (Українська Православна Церква Київського Патріархату) і Митрополита Володимира (Українська Православна Церква під омофором Московського Патріархату) – є на третину вищими за рейтинг Кардинала Гузара (відповідно, 31,4% і 31,3%), але при цьому слід пам'ятати, що обидві Церкви декларують набагато вищий рівень підтримки серед населення держави. Наприклад, УПЦ МП неодноразово заявляла, що її вірянами є 36 мільйонів громадян України (78%). Якщо прийняти цю точку зору, то вона автоматично приводить до висновку, що рейтинг довіри до глави УПЦ МП рівно у два з половиною рази нижчий (нагадаємо, що у випадку з Кардиналом Гузаром показник діаметрально протилежний) за декларований цією Церквою рівень приналежності до неї громадян України: виходить, що тільки один з трьох задекларованих вірян УПЦ МП довіряє главі власної Церкви.
Наведені щойно дані яскраво ілюструють тенденцію, пов'язану з особливим сприйняттям Владики Любомира Гузара в українському духовному просторі, але не пояснюють її. Тому цілком закономірним стане наше звернення хоча б до найбільш знакових фактів, подій та трендів, пов'язаних з періодом очолення ним Церкви.
По-перше, саме Владика Гузар, який щойно залишив посаду глави Церкви, очолював підготовку та безпосередню організацію тріумфального візиту Папи Римського Івана Павла ІІ до України у червні 2001 року. Той візит засвідчив повністю відновлений потенціал УГКЦ, яка 1989 року вийшла з підпілля після 43 років повного невизнання і придушення атеїстичної держави.
По-друге, Кардинал Гузар у серпні 2005 року, коли вже почав відчувати впливи кількох хвороб, а тому зрозумілим чином був обмежений у своїх фізичних можливостях, наважився на унікальний за важливістю для церковного майбутнього УГКЦ крок – перенесення осідку предстоятеля зі Львова до Києва, де, власне, церковна унія з Римом і почала своє історичне буття за Митрополита Київського і Галицького Михайла (Рогози) в останніх роках 16 сторіччя. Імідж периферійної, галицької Церкви без елементарного шансу на розвиток і утвердження у масштабах цілої держави був упевнено зруйнований цим неоднозначним, але сміливим рішенням, що спровокувало жорстку критику Московського Патріархату і викликало очікуване незадоволення частини вірних і духівництва усередині самої УГКЦ.
По-третє, "десятиріччя Кардинала Гузара" – це період, коли УГКЦ, яка стоїть на перехресті цивілізацій і перебуває під пресингом найрізноманітніших історично-еклезіологічних парадигм, консенсусно визначилась із системою домінуючих ідентифікаційних пріоритетів. Коли говоримо про множинність історично-культурних чинників, які можуть впливати на сьогочасний ідентифікаційний вибір УГКЦ, то маємо на увазі найрізноманітніші чинники, процеси і тренди: наполягання на православній догматиці й обрядовості у межах підписання Берестейської унії 1596 року, прийняття всіх догматичних основ західної Римської Церкви після Замойського Синоду 1720 року, поступова, але очевидна латинізація обраду у 18 і 19 сторіччях, виникнення на початку 19 сторіччя та поступове розчарування, починаючи з останньої чверті того ж 19 сторіччя, у так званому москвофільському рухові, який проголосив ідею єдності з Московською Руссю, перехід після цього до домінантної підтримки української самостійної національної ідентичності, поступове ретроспективне повернення до східно-християнських зразків організації церковного життя, починаючи із заснування Митрополитом Андреєм Шептицьким чернечого згромадження отців-студитів, започаткування вже в останньому часі кількох ініціатив, спрямованих на затримання духовно-обрядової спадщини двох останніх сторіч унійної історії (рух традиціоналістів), виникнення у середовищі Церкви модерного синкретичного руху, очоленого так званими "підгорецькими отцями", готового до відвертого конфлікту не лише із священноначаллям, але й кількома фундаментальними богословськими принципами УГКЦ...
Отож, говорячи про віднайдення ідентифікаційного консенсусу всередині УГКЦ, маємо на увазі, що абсолютна більшість очолюваної Кардиналом Гузаром церковної спільноти підтримала ту візію розвитку Українського Греко-Католицизму, яку власною фігурою уособлював глава Церкви – член ордену отців-студитів, тобто згромадження, що свідомо культивує східно-християнські зразки духовності. За об'єктивним своїм змістом цей тип та ідентифікаційний код греко-католицької духовності є противагою однозначній націленості на християнський захід, утверджуваній іншим все ще впливовим і численним чернечим утворенням в УГКЦ – орденом отців Василіан.
Власне, усвідомлення себе як частини, хоч у зрозумілому сенсі цілком європеїзованої, східно-християнського світу впродовж останніх десяти років стало для УГКЦ не просто загальновизнаним (голоси незгідних вже сприймають як внутрішню опозицію чи, в кращому випадку, маргінальні течії), але й єдино можливим напрямом розвитку на ближче та перспективне майбутнє. Особливо, якщо взяти до уваги потенціал та амбіції сучасних ідеологів УГКЦ щодо розширення власної місії на схід та різнобічного облаштування всіх своїх структур у центральних та східних регіонах держави. В УГКЦ чудово усвідомлюють: без задекларованого та цілком логічного "просування" на схід у Церкви немає майбутнього як загальнонаціональної духовної інституції. Для цього ж не просто бажаною, але й критично необхідною стає східно-християнська, "модерно-православна" обрядова та догматична ідентичність.
Власне, описана вище м'яка, але досить наполегливо проведена Кардиналом Гузаром ідентифікаційна революція (зрозуміло, що за підтримки і, в певному сенсі, навіть з подачі його однодумців) стала найголовнішим результатом його перебування на посту глави Церкви. Якщо на межі 1980-1990-х років, у часі відвертих міжконфесійних баталій на Західній Україні, для абсолютної більшості греко-католиків слово "православний" асоціювалося з чимось ворожим, а тому часто межувало з лайкою (у деяких єпархіях, наприклад в Івано-Франківський, навіть було прийнято рішення про вилучення цього слова із тексту літургії Йоана Златоустого), то зараз дедалі більшого визнання за прямої та опосередкованої підтримки Владики Гузара отримує новочасна богословська концепція, активно розповсюджувана теологами Українського Католицького Університету, суть якої полягає у самовизнанні (самоідентифікуванні) УГКЦ як "православної" (!) Церкви, яка просто перебуває у євхаристійному єднанні з Римом.
Як наслідок імплементації цієї концепції, на службах у храмах та каплицях УКУ вже "по-православному" відмовились від суто католицького додатку до Символу Віри – філіокве. Сам же Кардинал Гузар постійно нагадував (і продовжує на цьому наполягати) на спільності коренів всіх традиційних українських Церков і, як наслідок, закликає до їхнього об'єднання, задекларувавши навіть готовність поступитися місцем предстоятеля майбутньої об'єднаної Церкви комусь із православних ієрархів, аби лиш він увійшов у літургічне спілкування з Апостольською Столицею. Та й у свідомому титулуванні, невизнаному у Ватикані, глави УГКЦ у власному середовищі як "Патріарха", започаткованому ще Кардиналом Йосифом Сліпим, також однозначно можна почути відгук утверджуваної східно-християнської ідентичності, вінцем якої мав би стати патріарший статус УГКЦ. Це питання, до речі, було одним із найбільш обговорюваних в УГКЦ на початку 2000-х років. Щоправда, зараз воно тимчасово зняте з порядку денного через категоричну позицію та відповідну вимогу Ватикану, який знайшов спільну мову з цього питання з Московською Патріархією, яку Рим не хоче зайвий раз дратувати спірною і складною проблемою.
Між іншим, у спілкуванні з православними Церквами в Україні (це четвертий принципово важливий вимір останнього предстоятельства в УГКЦ) кардинал Любомир Гузар також задіяв нову схему, що кардинально відрізнялася від стратегії попередника і, як і в попередньому випадку, не узгоджувалася з позицією Римського престолу. У зв'язку з порозумінням між Ватиканом і Москвою щодо категоричного неспілкування з так званими "неканонічними" УПЦ КП та УАПЦ (наприклад, жоден з апостольських нунціїв в Україні не вважав за доцільне налагоджувати навіть формальні стосунки з невизнаними українськими православними Церквами), впродовж 1990-х років у політиці УГКЦ синхронно домінував цей же підхід: греко-католики на офіційному рівні максимально дистанціювались (як мінімум, на єпископському рівні категорично та однозначно) від будь-яких контактів з українськими автокефальними церквами. Але протягом 2000-х років, починаючи з пам'ятного спільного молебну глав УПЦ КП та УГКЦ у київському Володимирському соборі у травні 2003 року з приводу принесення до столиці копії Туринської плащаниці, різнорівневі контакти між представниками цих церков перестали бути винятком із правила, через що викликали гнів Москви та різкі письмові заяви ієрархів УПЦ МП (наприклад, львівського архієпископа Августина Маркевича).
Підсумовуючи розмову про формування у часі предстоятельства Владики Гузара східно-християнської моделі розвитку для УГКЦ та консолідацію довкола цієї моделі більшості вірних, не можна не згадати, що власне ці ідеологічно-ідентифікаційні реформи, з іншого боку, стимулювали радикалізацію опозиційних настроїв усередині Церкви, змусивши не надто чисельні, але доволі показові протестні групи перейти від прихованої опозиції до відвертого, зокрема організаційного протистояння з церковним керівництвом. Власне, в останнє десятиліття структури так званих "традиціоналістів" на чолі з відомим у Львові о. Василем Ковпаком, а також обрядових греко-католиків, але ментальних харизматів, сформованих скандально відомими "підгорецькими отцями-владиками" здійснили спроби організаційно відмежуватися від УГКЦ та уконституюватися в ролі "правдивих" греко-католицьких структур, які мали б "відродити" "історичний" чи "істинний" Греко-Католицизм, начебто "спотворений" нововведеннями Владики Гузара.
Нарешті, п'ятою унікальною особливістю предстоятельства Кардинала Гузара став його стиль керівництва – м'який, ліберальний, з філософсько-інтелектуальним підтекстом, з наданням максимальних повноважень, а одночасно – й обов'язків різноманітним помічникам та ідеологічним союзникам, а також без патологічного бажання залишатися біля церковного керма за будь-яких обставин та нескінченно довго. Як тільки Кардиналові виповнилося 75 років і він вповні відчув брак фізичних сил, то відразу написав прохання Папі Римському щодо відставки.
Для всіх є очевидним, що знадобилося два роки, аби Ватикан санкціонував цю відставку, виконавши зрозумілу роботу з пошуку кандидатури того, хто міг би замінити Владику Любомира на посту глави Церкви. Чекати результатів дворічних пошуків залишилося недовго: 21 березня розпочнеться Архієрейський Синод УГКЦ, на якому буде здійснено підтвердження обрання майбутнього лідера українських греко-католиків. До речі, у церковному середовищі УГКЦ курсують вперті й доволі переконливі розмови про те, що відставка Кардинала Гузара могла б відбутися й раніше, але найвпливовіша зараз в УГКЦ церковна партія його однодумців не була задоволена тим, хто об'єктивно виходив у лідери ватиканських симпатій та реально претендував на очолення Церкви. У зв'язку з таким розкладом у середовищі єпископату Кардинал Гузар дав задній хід своїй заяві, дочекавшись визрівання ситуації, коли реальні шанси бути обраним виникнуть у кандидата, що однозначно продовжить стратегічну лінію попередника.
Але хто б не став новим чільником УГКЦ, безсумнівним фактом та унікальною особливістю релігійної ситуації в Україні залишиться те, що при живому, надзвичайно активному в публічному сенсі та надзвичайно затребуваному суспільством Кардиналі (цей сан надається пожиттєво) Любомирові Гузару новий глава УГКЦ завжди де-факто буде другим обличчям у Церкві. Таким чином, своєю відставкою Владика Гузар ще раз здивував і своїх вірних, і все українське суспільство – залишив найпочесніше в адміністративному плані церковне становище, аби повернутися і залишитися назавжди, отримавши неформальний, але унікально високий статус – духовного глави і беззаперечного авторитета для абсолютної більшості греко-католиків."