Багато говорять про те, як змусити Росію визнати присутність своїх військ на території України. Я вважаю, що ця задача другорядна.

Ми не можемо тактичні задачі видавати за стратегічні. Стратегічно наша мета – звільнити Донбас від окупації і встановити дію українських законів.

Скажемо прямо – Росія офіційно визнає присутність свої військ і їх роль в окупації Донбасу, лише у тому випадку, якщо окупує Донбас і встановить свій правопорядок. Тоді, як і в ситуації з Кримом, Путін гордо скаже: «Таки да, там були наші війська!». Бо він не зможе втриматися , щоб не похвалити себе і не розпіарити свої «успіхи» в очах власного електорату, який вважає, що вбивати «укропів» – це подвиг, а захоплювати чужі території – це їхня місія.

До того часу - в умовах, коли дії російської армії і Путіна є в очах всього світу злочином, і при цьому вони не приводять до славного завершення розпочатих чинних операцій - Путін хвалитися своєю присутністю не може. І не може не лише тому, що він боїться негативної оцінки усього світу, а й тому, що не хоче нести електоральну відповідальність за невдачі своєї армії в Україні. Простіше кажучи: поразки і невдачі – це «ополченці і повстанці», а коли будуть перемоги, то це слава «русского оружия». Поки, що Путіну хвалитися нічим: поразки, понищена техніка, двохсоті, трьохсоті, економічний крах тощо. 

Тож наша мета не може бути в тому, щоб досягти тактичної перемоги - змусити Путіна визнати, що його війська присутні в Україні. Наша задача стратегічна - змусити Путіна чи його наступника, який може з’явитися дуже скоро, прибрати свої війська з України і підтвердити, що їх там немає.

Жодні докази щодо присутності підрозділів РФ на Донбасі не будуть прийняті ані російською владою, ані російським суспільством. Вони і далі будуть долдонити , що все це не докази. А світова громадськість, міжнародні організації, лідери світової громадської думки давно знають, яка роль Росії у війні в Україні. Більше того, увесь світ має генетичну недовіру до росіян, до Радянського Союзу. Рядовий європеєць ніколи не сумнівається, що Росія спроможна захопити, вбити, атакувати, іншу країну, мирне населення, опонентів - це доведено історією, в якій немає жодного десятиліття, коли би цар, генсек чи президент Росії, не довели світу свою агресивність.

Тому наші аргументи, наші докази часом кволі і бездарно зібрані, у переважній більшості є абсолютно достатніми для громадської думки в Європі. А щодо Гаагського суду… щось не надихає мене ця ідея. Якби не виявилося так, що російські гроші змусили тих, що збирають факти, подати непереконливі матеріали, а тих, що приймають рішення – не помітити в документах того, що могло би призвести до засудження Росії.

У Путіна, звичайно, дуже мало ресурсів. Їх не вистачає для того, щоб забезпечити нормальний рівень життя 50-мільйонних росіян, а також людей на окупованих територіях у Пд. Осетії, Абхазії, Придністров’ї, в Криму, Курильських островах та Донбасі. Але цих грошей цілком вистачить, щоб купити деяких європейських парламентарів, президентів, лідерів партій і суддів. Тож чи варто ризикувати Україні, коли ми самі не впевнені у своїх слідчих, що готуватимуть матеріали... Я не знаю.