Скажу ще пару слів про нашу постколоніальну адміністрацію, себто державну машину. Я вже казав, що вона самим фактом свого неушкодженого існування являє собою загрозу для країни і народу: вона надто схожа на свою російську сестру, бо народжена одним радянським татом.

Ви думаєте, чому ми роками копіювали всі рішення російського уряду? І хороші, і погані, настільки ревно копіювали, що народ аж сміявся. Це було не лише через комплекс меншовартості. Це було тому, що система наша налаштована була (і залишається налаштована) на виконання команд старшого брата. Вона за природою своєю не вміє іншого, і хай навіть міністри думають, що вони приймають мудрі самостійні рішення. Не отримуючи більше сигналів з Москви, кращі елементи української конструкції налаштувалися на прийом сигналів з Брюселю, гірші заклякли у розпачі чи повністю переключилися на самообслуговування.

Уявіть собі радіоприймач, який грає непогану музику, що її транслює станція. Аж ось станція вимкнула передачу. І хай би яким новеньким та блискучим не виглядав ваш приймач, хай би які наймодерніші та свіженьки батарейки ви в нього не заправили, хай би як ви не протирали дбайливо панель м'якою ганчірочкою - все одно музики не буде. Музика без станції буде не від приймача, а від інструментів - хай навіть це буде проста одинока пастуша флейта, а краще повноцінний симфонічний оркестр, злагоджений і натхненний.