“Поки іде війна – буду командиром загону!”, – Герой України полковник Олександр Трепак.

За особисту мужність, самовідданість та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко присвоїв звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка” полковнику Олександру Трепаку – командиру загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення.

Знайомство із Героєм України, бойовим та досвідченим офіцером полковником Олександром Трепаком відбулося у штабі славетної військової частини, що дислокується в Кіровограді. Олександр Сергійович щойно прийшов із лікарні. Після отриманих у зоні АТО поранень, він проходить курс реабілітації.

Середнього зросту та міцної статури офіцер запросив мене до свого кабінету в старовинній будівлі колишнього Єлисаветградського кавалерійського юнкерського училища.

Під час розмови з’ясувалося, що «Сергійович» (так називають полковника Трепака спецпризначенці) — військовий вже у четвертому поколінні і свято наслідує бойові традиції своєї сім’ї. Під час офіцерської служби він обіймав різні посади в розвідувальних підрозділах Збройних Сил України та прослужив у кількох видах розвідки: військовій, радіорозвідці та інформаційній. А спецрозвідку він опанував з 2008 року, проходячи службу в лавах Кіровоградського полку спеціального призначення.

Бій за артемівський арсенал.

— Для нашого полку війна почалася ще в лютому 2014-го, напередодні кримських подій, — розповідає Герой України полковник Олександр Трепак. — Розвиток тривожного сценарію мав певне підґрунтя, про що свідчила інформація, яку ми отримували. Тож на початку березня розвідувальні групи відбули у східні регіони виконувати відповідні завдання. А у квітні підрозділи спецпризначення зайшли в міжнародний аеропорт «Донецьк».

Невдовзі Олександр Трепак разом із кількома розвідувальними групами відбув у район міста Артемівськ. Спільно з підрозділами спеціального призначення Військової служби правопорядку кіровоградці охороняли Центр забезпечення бронетанковим озброєнням, розташований в Артемівську та базу зберігання стрілецької зброї в селі Парасковіївка, що неподалік.

— На той час це були лише два місця на сотні кілометрів Донбасу, де майорів синьо-жовтий прапор, — розповідає полковник Трепак. — В одній із сутичок з терористами був поранений командир Центру забезпечення бронетанковим озброєнням полковник Володимир Чобіток.

Разом із розвідгрупою спецпризначення Олександр Трепак розпочав операцію з пошуку та евакуації важкопораненого офіцера. Захопивши блокпост бойовиків на в’їзді у місто та утримуючи його протягом трьох годин, вони забезпечили коридор для доставки пораненого командира Центру до місця евакуації гвинтокрилом. Під час бою і сам «Сергійович» отримав вогнепальне поранення ноги, але від евакуації відмовився і протягом двох діб керував відбиттям атак бойовиків на Центральну артилерійську базу озброєння.

— Ми добре розуміли, що російські найманці намагатимуться заволодіти бронетехнікою та стрілецькою зброєю, тож підготували надійні пости та секрети, морально налаштувалися на зустріч «гостей», — розповідає офіцер.

Так і сталося. Згодом із боку Горлівки базу почали штурмувати озброєні до зубів бойовики на КамАЗі. Однак наші хлопці не дозволили їм це зробити, розстрілявши з гранатометів та заволодівши трофейною зброєю. За деякий час терористи знову спробували штурмувати арсенал. Цього разу за підтримки мінометного вогню в наступ пішов танк Т-64 та піхота. Проте їхня спроба штурму також не мала успіху. Українські воїни подавили ворожий міномет, відсікли піхоту та підбили бойову машину супротивника.

За успішне виконання цього завдання Олександр Трепак отримав військове звання “полковник” і був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та іменною вогнепальною зброєю.

Далі було лікування в одному із медичних закладів України та реабілітація після поранення.

«Донецька фортеця»

Вже 22 серпня 2014 року полковник Олександр Трепак очолив оборону «Донецької фортеці», де командував ввіреними йому бойовими підрозділами більше сорока днів.

— 27 та 28 серпня почалися запеклі та жорсткі бої. Терористи намагалися оточити аеропорт та відрізати нам дорогу, однак ми «вчасно» потрапили у засідку і зрозуміли, що ворог вже у нас в тилу, — розповідає офіцер. — Тоді негайно почали влаштовувати для них свої засідки — одну, другу, третю. Тобто почали їм перекривати шляхи підходу від їхньої засідки до нашої.

Так з часом захисники аеропорту витіснили терористів зі свого тилу. Як досвідчений офіцер полковник Трепак налагодив взаємодію із підрозділами, які утримували позиції в селі Піски. Постійно був зв’язок із командиром та старшим начальником артилерії сектору «В». Із останнім Олександр Сергійович постійно планував завдання вогневих ударів по найбільш небезпечних напрямках.

— Я здійснював управління підрозділами із старого терміналу аеропорту. Бувало таке, що на першому поверсі був відсутній радіо-зв’язок, тож необхідно було підніматися на вищі поверхи навіть під час обстрілу, а інколи — і користуватися мобільним, — розповідає Герой України. — Одного разу противник підійшов досить близько, на відстань кидка гранати, та засів у сусідній будівлі. Ми викликали вогонь артилерії майже на себе, й терористи були знищені.

— На території аеропорту були будівлі, які нам утримувати просто не було сенсу, — продовжує офіцер. — Наприклад, «пожежка» — це звичайний сарай, який легко прострілюється із кулемета. Ми це добре розуміли і ніколи не утримували її, а використовували проти супротивника. Тобто робили видимість, що там хтось є, забігали невеликою групою, вели по терористах вогонь і негайно залишали будівлю. Майже тиждень бойовики гатили по ній з усіх стволів. Щойно все заспокоїлось, ми знову імітували, що там є українські війська (піднімали прапор, вели вогонь тощо). Ця «пожежка» перекривала певну місцевість, якби вони зрозуміли, що нас там немає, то могли атакувати новий термінал саме з цього напрямку.

Під керівництвом полковника Олександра Трепака «гарнізон» «Донецької фортеці» здійснював контрдиверсійну та контрзасідкову роботу в околицях аеропорту, не даючи бойовикам змоги перекрити шляхи постачання українським воїнам продуктів та боєприпасів.

— Ми мінували всі підходи до наших позицій, посадки, прилеглу територію, а єдиний вихід із замінованої зони виводив просто на нашу засідку, — розповідає Олександр Сергійович. — У терористів була така велика кількість «200-х», що вони заїжджали забирати їх на тракторах із причепом. У мінуванні добре відзначився інженер загону спеціального призначення капітан Олег Кулигін, який героїчно загинув при обороні аеропорту.

Неодноразово Сергійовичу самому доводилося брати участь у бойових зіткненнях з терористами та піднімати «кіборгів» на штурм захоплених бойовиками будівель. Зокрема, українські воїни утримували не надто вигідну на той момент для них позицію, і щоб не було даремних втрат, були змушені відступити. Щойно терористи зайшли до будівлі, не встигнувши закріпитися на позиціях, як Олександр Сергійович разом із бійцями вибили їх звідти, захопивши при цьому цінні трофеї: реактивні штурмові гранати РШГ, реактивні піхотні вогнемети «Шмель», автомати, ручні кулемети тощо.

— У ніч із 1-го на 2-ге жовтня я вивів із аеропорту підрозділи 93-ї окремої механізованої бригади. «Донецьку фортецю» залишилися захищати десантники із 79-ї аеромобільної бригади, рота охорони 3-го полку та добровольчі підрозділи, — розповідає полковник Трепак. — Терористи спробували штурмувати старий термінал, бій був на дистанції кількох десятків метрів. Однак ми стійко тримали оборону. Неподалік від мене вибухнула граната Ф-1, і зачепила мені праву руку біля ліктя. Тієї ж ночі я примусово був евакуйований у тил.

«Буду там, де потрібно Батьківщині»

— Донецький аеропорт захищало багато героїчних та відчайдушних хлопців, які, безумовно, заслуговують на високі державні нагороди. Зокрема, це майор-танкіст з 93-ї окремої механізованої бригади Євген Межевікін з позивним «Адам», який відчайдушно знищував ворожі танки на злітній смузі. Мобілізований механік-водій з позивним «Псих», офіцер-артилерист з позивним «Абрикос». Також окремо хочу подякувати своїм наставникам, які допомагали мені протягом усієї офіцерської служби. Серед них полковники Олексій Орлов, Юрій Компанієць, Сергій Демиденко, Володимир Лосєв, Леонід Кривезюк, Ігор Гасанов, а також підполковник Орест Кузьмін та старший сержант Сергій Бабін. Я їм дуже вдячний. Не можу не згадати і свого заступника — підполковника Юрія Коваленка, якого посмертно представлено до звання «Герой України».

При цьому полковник Трепак не прагне обійняти вищу посаду.

— Поки іде війна — буду командиром загону спеціального призначення! Буду там, де потрібно Батьківщині, разом зі своїми хлопцями, серед бойових побратимів, — сказав Герой України.

За словами офіцера, матеріальне забезпечення 3-го окремого полку спеціального призначення виходить на високий рівень. Завдяки небайдужим громадянам є необхідна амуніція та спорядження, що допомагає виконувати бойові завдання. Проте слід переозброюватись. Необхідні сучасні снайперські гвинтівки з дальністю стрільби від 800 до 2000 метрів. А для мобільності та захищеності груп спецпризначення дуже потрібна спеціальна броньована техніка на кшталт бронеавтомобіля KrAZ Cougar або «Козак». Потребує вдосконалення система зв’язку, а також необхідні сучасні технічні засоби розвідки.

Наша бесіда з Героєм України полковником Олександром Трепаком тривала близько двох годин. Час промайнув досить швидко. Наприкінці зустрічі упіймав себе на думці, що новітнє обладнання, техніка та озброєння в нашого війська, звичайно, будуть, але, як кажуть, усе тримається на людях. І поки в Україні є такі офіцери, ворогу нас не здолати!