Сімдесят років тому на Благовіщення в наш світ прийшов Василь Голобородько. Поетові від Бога, неперевершеному творцю верлібрів судилося стати благою вістю для української – принаймні – літератури

7 квітня 1945 р. у селі Андріанополі, що на Луганщині, народився поет Василь Голобородько – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені Василя Симоненка та Миколи Трублаїні. Доля Василя Голобородька багато в чому схожа з долями Василів-побратимів: Симоненка, Стуса. «Батько мій з Дніпропетровської області, мати – з Київщини. Луганщина… Я ж тут народився. Можна сказать, все життя біля хати. В підсвідомість місто ще навіть не ввійшло. Школа моя була українською, пісні співали українською. Половина села розмовляють південно-східним діалектом, півсела — північним, наближеним до білоруської. Їх називають литвинами. Семирічку я закінчував українську. Ходив за сім кілометрів на посьолок у школу. Воно не дуже приємно у дощ чи сніг. А потім троє нас перевелися в інтернат у передмісті Лисичанська, у село Верхнє — де Володимир Сосюра жив якийсь час. Там я почав ходити на літоб’єднання».

Сільський хлопчина з Луганської області у 1964 році вступив до Київського університету. Саме з Василя Голобородька виросла «київська школа метафористів». Її провідники – Віктор Кордун, Василь Рубан і, звичайно ж, Василь Голобородько – в університетському гуртожитку жили в одній кімнаті. У 1968-му з’явився і Михайло Григорів. А Василя Рубана знищили у психушці… Цю школу підтримували найавторитетніші критики того часу: Іван Дзюба, Іван Світличний, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська, Василь Стус, Євген Сверстюк. Тож друзями Василя Голобородька у Києві стали шістдесятники – літературна молодь, яка гуртувалася навколо Івана Світличного, Івана Дзюби, Василя Стуса. Показово, що сам незламний Стус називав серед своїх улюблених поетів Рільке і Голобородька. «У 1964-му скинули Микиту Хрущова, відлига закінчилась. Василь Стус, Іван Дзюба, Іван Світличний постраждали, а тоді й я. Мене витіснили з другого курсу». Дороги Київського університету й талановитого бунтівника розійшлися.

На той час припадає знайомство Василя Голобородька з кінорежисером Сергієм Параджановим і перші уроки режисури в його майстерні. Цікаво, що тільки в роки перебудови Василь Голобородько одержав листа – вибачення від тодішнього декана філологічного факультету Київського університету П. М. Федченка, але поет зізнається: «...Я ж ніколи його вини в усіх своїх бідах не вбачав».

Після вигнання зі столиці Голобородько поновився в Донецькому університеті, де, за спогадами, його сприйняли насторожено. У січні 1967 р. студента денного відділення тамтешнього філологічного факультету Василя Голобородька разом із Олександром Тесленком вигнали із вишу. За спробу організувати колективне читання книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». «Студент першого курсу Сашко Тесленко попросив почитати, – згадує ту історію зі знаним твором Дзюби Голобородько. – «На!» – кажу. Хтось у нього побачив. От нас обох вигнали з комсомолу і з університету».

До речі, онук письменника Архипа Тесленка Олександр потому рік попрацював у Донецьку санітаром, відтак закінчив медичний. Згодом став письменником-фантастом, брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, через шо й передчасно згас.

Що ж до молодого Василя, то відразу ж по відрахуванню з Донецького університету майбутній поет зі світовим ім’ям оселивсь у рідному селі, працював на шахті лісогоном, потім у радгоспі електриком, фуражиром на фермі, вирощував картоплю, тримав корову, заготовляв сіно. Постійний нагляд «компетентних органів», натяки односельців на те, що продався за долари. Голобородько ж не мав зі своїх творів жодного фінансового зиску, адже видавали їх у безгонорарних видавництвах... Інколи наїжджав до Києва. Найчастіше знаходив притулок у Василя Стуса: багато переслідуваних і бездомних молодих поетів могли розраховувати на нічліг у його домі. Зрідка Голобородько зустрічався з Ліною Костенко, яка теж упродовж 17 років писала «для шухляди».

Мала вийти 1967 року моя книжка обсягом на один аркуш у касеті. Але її притримали. У Луганськ приїхав кагебіст і каже до мене українською: давай працювати на нас стукачем. Допоможемо з книжкою, а також вступити в сільгоспакадемію. Ну, я не погодився. Тоді мене взяли в армію, книжку з темплану викинули. Хоча вона вже була набрана.

Ще одна мала вийти, перший віршик там був «Яблуко добрих вістей». Художник навіть намалював обкладинку – два яблучка. А потім переграли, вирішили видавати Ігоря Калинця. Мою обкладинку віддали йому. Так у нього і вийшла – з тими яблуками. І третя моя книжка теж полетіла, хоч також стояла у темплані.

Скільки років пройшло, а ті, хто працював тоді у видавництвах, жодного слова!.. Ніхто не хоче казати, як це відбувалося. Чиї виконували вказівки?

Майже 20 років, аж до 1987-го, він перебував у «добровільному засланні» у стані повного безправ’я – без прописки, без постійної праці та засобів до існування, з невідомістю щодо подальшої долі. А вільний світ зачитувався поезіями українця. У 1970 році у США вийшла книга поезій «Летюче віконце», в якій були чотири збірки Василя Голобородька, написані до 1968 року: «Летюче віконце», «Пастух квітів», «Від криниці до криниці» й «Ікар на метеликових крилах». У 1983 р. в Югославії надрукували антологію світової поезії під назвою «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька», зі творами українця у другому томі.

В Україні у 1990-му світ побачила книжка «Ікар на метеликових крилах», 1992-го – «Калина об Різдві». У 2002 р. вийшла збірка «Українські птахи в українському краєвиді», про яку митець говорив: «Я насправді пишу своєрідну книгу образного життя українського народу, але герої її – птахи, тобто всі народні назви птаха, прислів’я, приказки, повір’я, звичаї, пов’язані з птахами. Адже у нас український краєвид, і живуть там птахи, яких назвали українці!»

Так і жив поет на батьківщині, поки не поховав дружину Юлію, сільську бібліотекарку, та старшого сина Павла, який розбився на мотоциклі.

До війни маестро мешкав у Луганську – в п’ятиповерхівці, перебудованій із колишнього гуртожитку для хіміків. Цей окраїнний житловий масив знаходиться поблизу автовокзалу і називається «Квартал пролетаріату Донбас». Поряд із поетовим будинком – гуртожиток взуттєвої фабрики. На відміну від багатьох своїх консервативних ровесників, вміло користується комп’ютером, сканером, мобілкою. Виходить тільки в супермаркет за варениками.

Вищу освіту Василь Голобородько здобував протягом 38 років: вступив у 1964-му, а отримав ступінь магістра – 2002-го.

Усі три Василі – Симоненко, Стус, Голобородько – удостоїлися Шевченківської премії, побратими були нагороджені посмертно, а Василь Голобородько і нині тішить сучасників новими верлібрами. І сьогодні, у день народження поета, прочитайте його неповторні поезії! А хто може – допоможіть... Адже в липні поетові довелося залишити в Луганську рукописи, дослідження, бібліотеку й виїхати з окупованого міста. Тимчасовий прихистком Василя Голобородька став Будинок творчості в Ірпені, що неподалік од Києва. Як зазначив Олег Коцарев, "у непростих, хоч і побутово стерпних, обставинах вигнання він справді добре тримається. Й абсолютно спокійно сприймає ініціативу Оксани Забужко висунути його на Нобелівську премію".