Інформаційно-аналітичний центр вже робив правовий аналіз статусу росіян, що беруть участь в конфлікті на Донбасі. Це було у вересні 2014 р., коли було отримано незаперечні докази про участь у бойових діях військовослужбовців Російської Федерації. Саме тоді було виявлено техніку та затримано десантників, які «заблукали» в Україні.

Досліджуючи правовий статус військовослужбовця Росії, що потрапив в Україну, експерти дослідили легальну процедуру застосування Збройних сил РФ за межами Росії. Це передбачено Військовою доктриною Росії для забезпечення захисту своїх громадян, які перебувають за межами Російської Федерації.

Застосування Збройних Сил та інших військ у мирний час здійснюється за рішенням Президента Російської Федерації. Такого рішення наразі немає. Окрім рішення Президента Конституція Росії передбачає ще й рішення Ради Федерації (ст. 102 Конституції РФ). 25 червня 2014 такий дозвіл щодо України було відкликано російським Парламентом.

При цьому не існує жодних винятків ані для строкової, ані для контрактної форми військової служби. Не зайвим буде зазначити, що Федеральний Закон «Про військовий обов’язок і військову службу» також говорить про обов’язок щодо захисту Вітчизни, а зовсім не про шалені гроші за вбивства за кордоном.

Російські медіа говорять також про те, що військовослужбовці «не в силах стримати свій патріотичний порив»  і їдуть воювати в Україну не під час виконання обов’язків військової служби і не за наказом, а за рахунок своєї відпустки.

Юридична практика знає відповіді і на таку форму діяльності.

На час відпустки військовослужбовець зберігає статус військовослужбовця з усіма витікаючими обмеженнями. Тому для отримання відпустки у рапорті на ім’я командира військовослужбовець зобов’язаний вказати точне місце проведення відпустки. У випадку, якщо відпустку передбачається проводити за кордоном, потрібно отримати дозвіл Міністерства оборони, свого командування та узгодити таку поїздку із Федеральною службою безпеки РФ (згідно Наказу Міністерства оборони РФ від 31 липня 2006 №250 дск).

Таким чином, без дозволу командування і ФСБ, виїхати за межі території РФ військовослужбовець не може. Тому військовослужбовець РФ під час відпустки може опинитися на території України тільки двома шляхами – або за згодою командування і ФСБ, або обдуривши командування. У першому випадку ми маємо справу з агресією за визначенням, затвердженим резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 від 14 грудня 1974:

П. g статті 3 – засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що носять настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим вище актам, або її значну участь в них.

У другому випадку ми маємо справу з військовослужбовцями-злочинцями, які порушили військові Статути, незаконно перетнули кордони та скоїли кримінально карані діяння «участь у незаконних збройних формуваннях» або «найманство».

Отже існує два варіанти правової кваліфікації дій російських військових чи добровольців в Україні:

1) Людина воює за гроші, і тоді це найманство.

2) Людина воює добровільно, і тоді це участь у незаконному збройному формуванні.

І це тоді, коли особа не вчиняє терористичні акти. Відповідні склади злочинів передбачені, до речі, у Кримінальному кодексі самої Російської федерації (Стаття 359 «Найманство» та Стаття 208 КК РФ «Організація незаконного збройного формування або участь у ньому»). Проте, зі зрозумілих причин, російські правоохоронні органи «в упор» не бачать тисячі випадків вчинення громадянами РФ самих кримінально караних діянь.

Але мова зараз не про російські закони та не про політику їх застосування. Давайте подивимося на вказані діяння з точки зору українського Закону і поміркуємо над тим, чи не схожу позицію зайняли наші правоохоронці.

Відповідні склади злочинів передбачено статтею 447 КК України «Найманство» та статтею 260 КК України «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань».

Причому злочином є як саме найманство, так і «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності, а також використання найманців у військових конфліктах чи діях». Тобто суб’єктом злочину є не тільки особа, що воює за гроші, але й, насамперед, особи, що забезпечують підбір, навчання та організацію загонів найманців або ж створення не передбачених законом збройних формувань тощо. Йдеться про організаторів загонів «добровольців» та «відпускників»: конкретних посадовців Міністерства оборони, Генерального штабу, ФСБ Росії, і, звісно, про головного замовника – Володимира Володимировича Путіна, як би одіозно це не звучало.

Справді, Кримінальний кодекс не робить жодних винятків щодо громадянства чи статусу особи, що здійснює «вербування, фінансування чи навчання найманців». І якщо щодо самих найманців Генеральна прокуратура та СБ України розпочинають кримінальні провадження та проводять слідчі дії, то відносно осіб організаторів наші правоохоронці дотримуються політкоректної мовчанки.

А дарма. Державні органи України повинні зайняти чітку позицію, щодо злочинів, в результаті яких гинуть мирні громадяни України та їх захисники. Мова тут не про  політику, а про виконання законів та про захист наших громадян. Така позиція може стати тестом на правдивість намірів влади України щодо відбиття агресії, та на принциповість у питанні притягненні до відповідальності справді винних осіб, а не стрілочників – учасників броунівського руху на Донбасі.