Колишній ФБ-френд сьогодні заявив, що вживаючи слово «ватник», я ображаю росіян, а серед них же повно хороших – втік і самозабанився. Вуаля! Росіян ображати не можна. Це – табу. Українці повинні відбиватися від російської агресії дуже делікатно, щоб не образити когось із тих, хто нам тихенько співчуває. І не зачепити когось із наших російськомовних громадян, серед яких теж багато патріотів. Тому державною мовою зараз краще не зловживати. Якщо мешканцям Сходу і Півдня треба нагадати, в якій державі вони живуть, то слід використовувати регіональну мову і писати: «Харьков/Одесса/Запорожье – это Украина!». Бо ще не так поймуть та покличуть Путіна, щоб захистив їх від насильницької українізації.

Ні, спеціально нагнітати не треба. Але постійний страх наступити комусь на мозоль формує дурну звичку не називати речі своїми іменами. А коли річ називають не своїм іменем, то це спотворює сприйняття її сутності, а коли ми не розуміємо сутність того, що з нами відбувається, ми не здатні адекватно на це реагувати і досягати позитивного для нас результату.

На Україну напав не карлик Ліліпутін, а Російська Федерація. А оскільки абсолютну більшість у РФ становлять люди, які називають себе росіянами, – значить росіяни – наші вороги. Так, НЕ ВСІ росіяни – наші вороги, є й такі, котрі нам співчувають (більше, чи менше), але поки кількість не перейде у якість, котра унеможливить воєнні (та інші ворожі) дії проти України з боку РФ, росіяни будуть нашими ворогами. І росіянам, які не схвалюють війну проти України, доведеться жити з тим, що українці вважають їхній народ та їхню країну своїм ворогом, бо є така штука, як колективна відповідальність.

Німецькі дівчатка, яких ґвалтували та вбивали совєцькі солдати, не мали жодного стосунку до підготовки «вєроломного нападєнія», але відповідальність упала на них, як бомби на Дрезден. Діти батьків, які в 17-20 р.р. минулого століття не змогли зібратися до купи і вибороти Україні Незалежність, помирали з голоду у 33-му та 47-му. Українці, які 23 роки голосували за патріотичні партії і переймалися питаннями безпеки, страждають від московської інтервенції точно так же, як і ті їхні співгромадяни, що ратували за дружбу з Росією і своїм політичним вибором довели систему безпеки до ручки. То чому росіяни мають стати винятком? Вони що – вища раса? Якщо комусь не подобається, що його сприймають як агресора, хай нарікає на свою владу і своїх співвітчизників, і намагається їх урезонити, а не розказує українцям, які вони тупі вишиватники й не цінують хорошого ставлення.

І нашим російськомовним співвітчизникам, яких з таким завзяттям захищає Путін, слід визначитися: з ким вони і на чиєму боці. Якщо російськомовний заявляє, що він – щирий патріот України але «дєло нє в язикє, а в чем-то другом», то це – латентний русифікатор. Замість того, щоб зробити складний для себе моральний вибір, він ставить перед вибором недобитих Імперією українців: «або ви відстанете від мене зі своєю мовою і будете підлаштовуватися під мої мовні потреби, або…». Так. Або він наплює на Статтю 65-ту Конституції і перейде на бік росіян, бо з ними у нього завжди знайдеться «общій язик». Просто людина бореться за свою персональну зону комфорту, прикриваючись красивими термінами.

Не факт, що подібних людей треба одразу слати лісом. Але треба чітко розділяти соратників та ситуативних союзників. Треба просто навчитися називати речі своїми іменами, тоді не буде неприємних сюрпризів та неочікуваних катастроф.