Думаю, більшість ізтих, хто активно спостерігає за новинами,які циркулюють у мережі Інтернет, непройшли повз відоме відео, на якомувідображена нездорова реакція кримськогодепутата на прохання журналіста трохитихіше говорити по мобільному телефону.Таке прохання, обумовлене необхідністюзапису сюжету, викликало просто бурхливуреакцію кримського народного обранця,що вилилося у потік найвибагливішоїлексики.

 Проте писати я волівби не про малокультурного депутата.Нічого принципово нового цей обранецьнам не продемонстрував. Звична модельповедінки: «Пан у себе в маєтку». В межахнашого феодального звичаєвого прававін вважає, що депутатський статусвивищує його порівняно із «плебеями»,котрі не можуть навіть заговоритисамостійно із цим підпанком. Тим більшеЙОГО про щось ПРОСИТИ. Та як вонинаважились навіть подумати про таке!Лише повзти по підлозі, цілувати йогочеревики, не піднімати очей. Так маютьвести поруч із ним представники нижчихкаст українського суспільства.

Для нього, вочевидь, ценастільки звично і природно, що віннавіть не може уявити собі чого іншого,тому не соромиться камери, яка все цезаписує. Йому, мабуть, навіть у головуне приходить, що він робить щось не те.Він же одразу пику не бив? Так, простовідчитав холопа, який забув, як себе ізпанами поводити.

Повторюсь, все це мибачимо щоденно. Як і будь-якому кастовомусуспільстві, соціальні бар’єри усіляковирячуються через різноманітні статусніречі: від значків і номерів, до дресс-кодута дорогих годинникових цяцьок.

Більш цікавою у даномувипадку є реакція безпосередньогокерівництва невдачливого журналіста.Зокрема, Гендиректор ТРК, де виходитьпрограма, запис для якої і став підставоюдля конфлікту, завив, що журналістсам винен. Мовляв, нічого булопровокувати такого чемного і шановногодепутата. А так цей нахабний провокатор,який із показним чемним нахабствомнаважився звернутися до небожителя,просто примусив останнього поставитисебе на місце.

Коротше кажучи, черговийчудовий взірець вітчизняного холуйства.

Чому він встав на бікне свого підлеглого, а депутата? Відповідьочевидна. Просто навіщо наживати собітаких солідних ворогів? Журналіст –він нікуди не подінеться. А якщо іподінеться, то керівництво не буде пронього шкодувати. А от ДЕПУТАТ…. Може жне забуде про настільки вірного тастаранного служаку? Може загадає колись,як він старанно перед ним прогинався?Може ж якось колись віддячить? Звісно,надія слабка, але ж все одно краща, ніжзахист якогось там журналіста.

От і виходить, що депутатиу нас такі не стільки тому, що вони саміза своєю природою такі, але й тому, щосаме суспільство регулярними проявамихолуйства привчає їх до такої моделіповедінки. При чому, холуйство такечастіше за все демонструють у насбезкоштовно та без прямих вказівок. Атак, за велінням серця.

Побив син нардепадівчину – одразу, неначе гриби післядощу, виростають чергові холуйчики, щостаранно повторюють, що «все це самадівчина винувата, а син депутата –просто янгол». Сказав міністр якусьдурню – одразу знайдеться сотня-друга,що буде кричати про журналістів, якіперекрутили слова світлої та високодуховноїлюдини. Заженуть у парламент черговуталановиту родину. Холуйчики і тут радістаратися. Мовляв, от як чудово, що єспадковість при владі.

Так же ж приємно похвалитикогось сильного! Наче і ти сам вже непростий смерд, а десяцький. А може йстароста!

Скажіть, як у такихумовах мають себе поводити депутати?Якщо їх на кожному кроці супроводжуютьнатовпи смердів, що зазирають в очі іготові виконати будь-яке їх бажання,маючи лише примарну надію, що про нихне забудуть та трохи піднімуть усоціальній ієрархії?

Ясна річ, що вони доцього звикають, сприймають як норму, іповодять себе відповідним чином.

Тому депутати, щодемонструють звички, які більше бипідійшли гібриду кримінальногоавторитета, китайського мандарина тазулуського вождя, це лише один бікпроблеми. Інший бік – це громадяни, якіїх обирають, повзають перед ниминавколішки та усіляким чином намагаютьсявислужитися.

І велике питання, яказі сторін проблеми важливіша.

Петр ОЛЕЩУК