Днями писав про абсурді відмови, які я отримую на запити про надання інформації.

Мені багато писали в коментарях – треба судитися.

Я розповім про свій досвід.

З початку дії закону «Про доступ до публічної інформації» за допомогою Інституту медіа-права я подавав чотири різних позови.

Перший - до Вишгородської районної адміністрації. Там відмовилися повідомити, за скільки Янукович купив у держави земельну ділянку в Межигір'ї. Чиновники навіть не захотіли назвати дату оборудки!

Я програв усі три інстанції в Україні. Суд тричі визнав право тримати цю інформацію в секреті. Зараз готуюсь до надсилання скарги в Європейський суд з прав людини.

Другий позов був до Міністерства фінансів. Я просив надати несекретний лист Мінфіна на Кабмін щодо обліку зобов'язань ЄЕСУ перед російськими структурами як державних боргів.

Мінфін відмовився показати цей документ, аргументуючи тим, що оригінал вони надіслали в Кабмін, а у них є лише копія без шапки «Міністерство фінансів», а це не вважається копією за їх внутрішніми правилами.

У секретаріату Кабміну я теж не зміг отримати цей документ. Бо, виявляється, за кілька днів до запиту лист раптом забрала СБУ в рамках спеціальної виїмки документів. Цирк на дроті! Але цей суд я теж програв у двох інстанціях.

Третій мій програний позов стосувався відмови Конституційного суду надати текст (увага!) депутатського подання щодо мовного закону. Це свіже рішення, від 25 січня 2013 року.

Суд встановив, що подання депутатів – це службова інформація. Бо до такої категорії їх вирішив віднести сам Конституційний суд.

«Відповідно до розпорядження голови КС, до відомостей, яким надається гриф «Для службового користування», віднесені відомості щодо конституційних подань на всіх стадіях конституційного провадження... Відомості, які містяться у конституційних поданнях, стосуються персональних даних громадян. У задоволенні позовних вимог Лещенку – відмовити повністю».

Але найбільше мені подобається мій четвертий досвід. Він найбільш ідіотичний.

Я звернувся до Верховної Ради дати мені копію присяги, яку підписав Янукович на трибуні парламенту в день інавгурації президента. Що тут почалося! Парламент написав, що документу в них немає – він переданий на зберігання до Конституційного суду.

А у Конституційному Суді назвали президентську клятву Януковича «конфіденційною інформацією».

Розуміючи абсурдність предмету суперечки – адже і текст присяги, і підпис Януковича є відкритою інформацією – я подав до суду. І... знову програв!

Суд постановив, що «текст присяги президента України є складовою частиною особової справи президента України, документом з грифом «Для службового користування».

«Таким чином, зазначене вище унеможливлює сканування тексту присяги президента України з його оригінальним підписом», – сказано в рішенні суду.

Вдумайтеся – ця відмова стосується не розташування військових баз або стратегічних запасів, а всього-навсього присяги президента, текст якої не просто не є секретним – він визначений Конституцією, а підпис Януковича оприлюднено на його веб-сайті.

Але спочатку КС вирішив, а згодом Окружний адмінсуд підтвердив – не давати!

Думаю, якби була їхня воля, вони і прізвище Януковича також засекретили.

Коли я програв 100% позовів про надання інформації, чи є для мене сенс подавати їх і надалі?

Сергій ЛЕЩЕНКО