Все-таки, корисно вивчати російську історію. Іноді там можна знайти відповідь на деякі питання сьогодення. От наприклад, зараз не від однієї людини мені доводилось чути, що «люди тепер мудрі, і не довіряють нікому із політиків». І це подається як чеснота, одна із ознак громадянського суспільства, а протести, відповідно, мають бути аполітичними - типу «мовчазної юрби без прапорів та транспарантів».

Однак недовіра до політиків не буває місцевою - типо, цьому не вірю, цьому не вірю, а цьому вірю. Інакше це уже не аполітичність, а цілком конкретна політична позиція. Тобто, вона буває лише тотальною. А тепер поглянемо, чого нас учить російська історія.

Після смерті Івана Грозного розпочалась Велика Смута, під час якої розвелось стільки претендентів на престол, що історики досі чубляться, які з них справжні, а які несправжні. Народ, говорячи сучасною мовою, не довіряв нікому. У нього навіть були особливі ознаки, як пізнати істинного царя - там, родимки всякі, знаки при народженні і все таке. І він мовчав, нікого не підтримував, а все чекав, коли ж нарешті з'явиться отой самий, якому можна нарешті довіритись.

Чим все скінчилось? А тим, що дворянство вибрало собі «компромісну фігуру» у вигляді Михайла Федоровича Романова, і ця династія правила Росією на протязі 300 років. І ніякі ознаки істинного царя народу не допомогли.

Мораль з цієї невеличкої історичної довідки наступна: якщо відмовляєшся обирати сам, оберуть за тебе - і без тебе. А головне - виберуть ще й за твоїх дітей і онуків.

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО