29 березня 1943 року американський журнал Life вийшов з обкладинкою, де був зображений ледь усміхнений Сталін.

У неділю я побував на виставці американського фотографа Маргарет Берк-Вайт, що зараз відбувається у берлінському "Гропіус-Бау". Власне, там і розповідається історія цієї незвичної фотосесії.

Зроблено знімки було 1 серпня 1941 року, хоча опубліковано майже за два роки.

Отже, як американському фотографу вдалося витягнути зі Сталіна усмішку – через місяць після початку війни? Про це Маргарет Берк-Вайт написала у мемуарах через 22 роки після зустрічі.

«Він стояв немов одерев'янілий по центру килима. Його обличчя було сіре, а груди пласкими. Він стояв настільки нерухливо, що немов був вибитий з граніту. Я попросила його сісти, сподіваючись, що це його розслабить. Сталін не продемонструва жодної приязні, щоб догодити мені. Я була у відчаї від неможливості знайти щось, що зробило би більш людяним це кам'яне обличчя.

Але одна маленька річ, що трапилася, допомагла мені. Я опустилася на коліна, щоб отримати низьку точку огляду, і розсипала повну кишеню ламп-спалахів, які розлетілися підлогою. Я та кремлівський перекладач почали повзати та збирати їх.

Я здогадуюся, що Сталін ніколи не бачив американську дівчину перед ним на колінах. Він подумав, що це кумедно, і почав сміятися. Метаморфоза була надзвичайною. Наче друга особистість вийшла на передній план – добродушна і майже весела. Усмішка була достаньо довгою для того, щоб я зробила дві експозиції.

Але потім, як ніби завіса була розгорнута над його рисами обличчя, і він перетворився на камінь. Я пішла, думаючи, що це був найбільш безжалісний чоловік, якого я коли-небудь зустрічала у житті».

Хоча історія ця стосується давно минулих днів, її висновок універальний та може бути застосований і в сучасному світі.

Вона показує, що усмішка політика нічого не означає. Навіть криваві диктатори могли веселитися зі звичайних побутових речей. А потім, не замислюючись, давати команди на знищення мільйонів людей.

Сергій ЛЕЩЕНКО