Нещодавно на відкритому засіданні уряду в присутності Президента Україні Віктора Януковича прем'єр-міністр Микола Азаров презентував урядову програму активізації економічного зростання.

Її розробкою опікувалися ті, кого зараз прийнято вважати ставлениками «Сім'ї». Очолював цей процес перший віце-прем'єр міністр Сергій Арбузов, який не приховує своїх прем'єрських амбіцій. Тим більш цікавим є аналіз програми осіб, які претендують на управління економікою країни щонайменше в найближчі пару років.

Сама програма побудована за традиційною для українських урядів структурою. До описової частини програми додається декілька десятків сторінок заходів, які планують здійснити, з відображенням фінансових ресурсів та джерел, необхідних для їх реалізації.

Презентація програми, проведена паном Азаровим, залишає гнітюче враження. Спочатку в ній дається критичний аналіз сучасного стану української економіки. Взагалі, слід зазначити, з критикою поточної ситуації в жодного уряду за часи української незалежності проблем ніколи не було. Критикувати загальний стан економіки в нас люблять та уміють, знаходячись хоч в опозиції, хоч при владі.

От тільки, що вельми показово, в презентації програми проблемі повзучої монополізації української економіки, яка поступово, але невблаганно знищує соціально-економічне середовище діяльності для малого та, навіть, середнього бізнесу, не приділено жодного слова. Не знайшлося в аналізі поточної ситуації місця для зазначення проблеми тотальної корупції, щорічного розкрадання десятків мільярдів гривень бюджетних коштів та коштів державних підприємств. Немає в ній також нічого стосовно щорічного виведення в офшори десятків мільярдів гривень через механізми заниження цін експорту продукції українських підприємств та завищення цін імпорту для них. Але це само по собі занижує розмір валової доданої вартості, яка, насправді, створюється в українській економіці.

Хоча є очевидним, що без зазначення цих базових проблем, які обумовлюють деградацію структури української економіки, та визначення механізмів, за допомогою яких уряд вирішуватиме їх, взагалі вирішити завдання сталого економічного зростання неможливо.

Як критика сучасного стану економіки не є якимось новим словом уряду Азарова, читай – Арбузова, так і питання, які намагатиметься розв'язати цей уряд, реалізуючи цю програму, не є чимось новим.

Як і всі «папєрєдники», нинішній уряд проголошує намір зменшити імпортозалежність, формувати на внутрішньому ринку додатковий попит, особливо на вітчизняні товари традиційного експорту, стимулювати експорт, в тому числі через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

І тут ми підходимо до того, які нові інструменти намагатиметься задіяти чинний уряд для реалізації своєї програми активізації економічного зростання.

Фактично їх два. Перший – це Банк розвитку, як банк другого рівня, який чомусь, схоже з помилки прес-служби уряду, названий банком першого рівня.

Другий – державні гарантії під кредити, в тому числі, приватним підприємствам. Інші інструменти, які вже використовуються урядом, як наприклад, бюджетна підтримка малого та середнього бізнесу, відшкодування процентів за кредитами, бюджетне відшкодування вартості аграрної техніки національного виробництва лише згадуються в загальних фразах.

Фактично, завдячуючи цим двом новим інструментам, уряд планує:

• в аграрному секторі: забезпечити продаж 4 тисяч одиниць с/г техніки в рік; будівництво та реконструкцію 153 тваринницьких комплексів; збільшення виробництва молока на 3,5%; худоби і птиці на забій на 5%; створення біля 4 тисяч робочих місць; закладання багаторічних насаджень на площі 7,6 тисячі га; побудову 16 холодильників ємністю 40 тисяч тонн для зберігання плодів та ягід; створення 80 сировинних зон для розвитку виробництва безпечних та якісних продуктів дитячого харчування, забезпечення імпортузаміщення цієї продукції на 8-12%.

• в сфері будівництву та модернізації об'єктів паливно-енергетичного комплексу: реконструкцію відкритих розподільчих споруд Запорізької, Хмельницької та Рівненської АЕС; продовження ресурсу атомних станцій та підвищення рівня безпеки блоків АЕС; будівництво першої черги Дністровської гідроелектростанції; добудова Ташлицької гідроелектростанції; реконструкцію блоків ряду ТЕС і т.д.

• в сфері залізничного транспорту протягом 2013-2014 років: придбання у вітчизняних виробників кілька тисяч вантажних та пасажирських вагонів, електропотягів;

• в сфері ЖКГ: провести реконструкцію 450 км та капітальний ремонт 110 км водопровідних та каналізаційних мереж; реконструкцію 131 та капітальний ремонт 15 насосних станцій, реконструкцію 590 км тепломереж та майже 300 котелень, термомодернізацію 2,1 тисячі будинків; ремонт майже 13 тисяч житлових будинків, в т.ч. ветхих та аварійних; ремонт внутрішньо будинкових мереж 8,5 тисячі будинків.

Я зупинився на настільки детальному перерахуванні кількісних показників, яких хоче досягти уряд, для того щоби показати, якщо хочете, дріб'язковості цих "наполеонівських планів".

Річ в тім, що завдання уряду полягає в першу чергу в створенні передумов та стимулів для інвестицій та розширенні виробництва приватних інвесторів.

Так от коли йдеться про розширення національного виробництва, то уряд повинен починати з себе. Тобто намагатися, щоби за бюджетні кошти та кошти державних підприємств купувалася переважно продукція національних виробників.

Якщо йдеться про сільське господарство, то завдання уряду полягає не в плануванні нічого не вартих показників збільшення аграрного виробництва, а в створенні стимулів, з одного боку, стабільного нарощуванні експорту аграрної продукції великими агрокомплексами, з іншого – в орієнтації внутрішнього ринку на споживання продукції фермерів, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, малих та середніх аграрних підприємств. Причому, якщо для сприяння першим потрібно не допускати тарифних та нетарифних обмежень експорту, то для других – передбачити, що бюджетні потреби та потреби Резервного фонду задовольнятимуться за рахунок їхньої продукції.

Розповіді про те, що уряд підтримує розвиток с/г підприємств, але при цьому, наприклад, скасовує повернення ПДВ при експорті зернових, таким чином, витягуючи десь 6-7 мільярдів гривень з аграрного сектору, виглядають не дуже щирими.

Коли ж йдеться про ЖКГ, то очевидно, що за рахунок бюджетних коштів та кредитів Банку розвитку вирішити проблему тотальної застарілості всієї інфраструктури неможливо. Якщо, наприклад, уряд збирається протягом 2013-2014 років провести термомодернізацію 2,1 тисячі будинків (хоча майже на сто відсотків впевнений, що цього не буде зроблено навіть на половину), то потрібно мати на увазі, що в Україні більше 130 тисяч багатоквартирних будинків, з яких лише до десяти тисяч її не потребують.

Теж саме можна сказати про реконструкцію та капітальний ремонт водопровідних, каналізаційних та тепломереж. Насправді, потребують заміни не сотні, а десятки тисяч кілометрів мереж. Отже шукати розв'язання проблеми катастрофічного стану ЖКГ слід в реформі стосунків в цій сфері, демонополізації, яка передбачає розділення діяльності з виробництва, транспортування та продажу кінцевим споживачам житлово-комунальних послуг. Тільки в цьому випадку можна залучити приватний капітал та такі вкрай необхідні інвестиції в цю сферу. Необхідно також надати податкові пільги та забезпечити доступ до дешевих (до 3-4% річних) довгострокових кредитів ОСББ та ЖБК, які хочуть здійснювати заходи з термомодернізації своїх будинків.

До речі, при цьому про нагальну потребу термомодернізації всіх будинків, в яких розміщені бюджетні установи, в програмі взагалі жодного слова немає. Хоча саме з цього уряд мав би починати, і саме це потрібно зробити протягом 2013-2014 років.

Правда, тут ми впираємося в проблему, про яку наголошувалося на початку. Це тотальна корупція та розкрадання бюджетних коштів. Всі ми ставали свідками того, як бюджетні кошти на цілі термомодернізації бюджетних установ отримують за непрозорими схемами якісь компанії «роги і копита». А потім виявлялося, що і робіт не проведено, і коштів вже немає. Отже всі програми, де фігуруватимуть бюджетні кошти, ймовірніше за все, будуть пов'язані з їх масштабним розкраданням.

У зв'язку з цим окремо хотілося зупинитися на «головних фішках» урядової програми – Банку розвитку та державних гарантій по кредитам приватних підприємств. Сама по собі ідея створення банку другого рівня витала в повітрі в 2003-2004 роках і автор цих строк мав пряме відношення до розробки обґрунтування його створення. Але тоді його заснування та механізми діяльності передбачалося визначити окремим законом.

Ризик створення банку другого рівня постановою уряду пов'язаний з тим, що в будь-який момент інший уряд або, навіть, цей з легкістю може змінити його статут та надати йому право видавати кредити безпосередньо підприємствам. Тобто, де-факто, перетворивши його в звичайний державний комерційний банк. Що з цього може вийти можна зрозуміти, згадавши історію націоналізації банку «Родовід» в 2008 році.

Можна також пригадати історію Державної іпотечної установи (ДІУ), яку заснували в 2004 році, та яка створювалася постановою уряду, як спеціалізована фінансова установа другого рівня. Головним завданням діяльності ДІУ повинно було залучити фінансові ресурси шляхом скупки іпотечних кредитів з подальшою їх секьюритизацією. Але в 2009 році уряд Тимошенко своєю постановою змінив статут ДІУ і всі наявні на той момент в ній кошти (а це більше 700 мільйонів гривень) були використані на придбання квартир, які потім перед виборами роздавалися виборцям.

Отже, якщо уряд вирішив здійснити, справді, корисну справу та створити Банк розвитку, тоді конче необхідно підготувати та подати відповідний проект закону. Це потрібно, щоби в майбутньому ні в кого не виникло бажання використати його не за призначенням. В іншому випадку існуватиме ризик, що станеться – як завжди в Україні – його розкрадуть та доведуть до банкрутства.

Ще більше питань до ідеї гарантій уряду під фінансування капітальних видатків розпорядників бюджетних коштів та під кредити приватним компаніям.

Якщо йдеться про гарантії під фінансування капітальних видатків розпорядників бюджетних коштів, то це, по-перше, означає фінансування прихованого збільшення дефіциту держбюджету. До речі, можливий розмір таких гарантій передбачений в розмірі 50 мільярдів гривень. Тобто фактичний дефіцит бюджету може збільшитися більше ніж на 3% від ВВП.

По-друге, таке фінансування під гарантії уряду може передбачати якісь зв'язані умови його надання. Наприклад, що обладнання має купуватися у заздалегідь визначених виробників. Тобто фактично ігноруватимуться норми законодавства про конкурсні умови здійснення державних закупівель.

Коли ж передбачається можливість надання гарантій по кредитам приватним підприємствам, тоді цілком ймовірно, що майже всі їх доведеться повертати за рахунок державних коштів. Держава в 90-ті минулого століття – на початку нульових років 21 століття вже мала значний досвід видачі таких гарантій. Зараз наші олігархи стали ще спритнішими та досвідченішими, тому схем перекладання відповідальності з погашення отриманих кредитів на українську державу буде вигадано ще більше.

І тепер тільки уявіть, які можливості відкриваються в наших «молодих та ранніх» ставлеників «Сім'ї», коли саме вони визначатимуть, яким чином використовуватимуться всі ці додаткові кошти, які будуть залучені під державні гарантії.

Отже, який же висновок можна зробити з цієї програми активізації «урядового покращення»? Очевидно, що українська економіка потребує створення стимулів та інструментів активізації економічного зростання. В той же час реалізація значної частини заходів, зазначена в програмі активізації економічного зростання, взагалі не відносяться до відповідальності уряду.

Натомість, того що справді в першочерговому порядку потрібно робити уряду, в ній взагалі немає. При цьому і сама ідеологія програми і інструментарій, який намагатимуться використати, показує, що ми маємо справу з неприхованим наміром залучити в борг значні фінансові ресурси та використати їх в ручному режимі, в першу чергу, в інтересах «Сім'ї» та наближених до неї олігархів. Що ж до кроків, які потрібно було би здійснити задля демонополізації економіки, залучення прямих приватних інвестицій, створення загального більш сприятливого інвестиційного клімату, як запоруки сталого економічного зростання, то, очевидно, що уряду Азарова, читай – Арбузова, це непотрібно.

Борис КУШНІРУК