"Як ви можете жити в такій ...опі?" - запитує нас Марек Кузма, американець польського походження. Ми - це група з майже двадцяти представників екваторіальних країн Африки та Америки в купі з вихідцями з пострадянського табору, які на три тижні опинилися в США аби на власні очі побачити підхід американців до понять прозорість та підзвітність влади. Марек, наш супроводжуючий, ще у 1980 емігрував з батьками  із радянської Польщі спочатку до Європи, а згодом і до США. На його думку люди, які хоча би раз вдихнули повітря демократії вільної Європи чи бунтарських Штатів, просто не можуть погодитись на існування системи, яка не рахується з правами людини і громадянина.

Відповідь - що ми звикли, остаточно добиває нашого американського друга.

 На цьому тлі особливо показово виглядає реакція української та російської спільноти на масові перевірки (читай - безчинства) фіскалів та спецслужб щодо російських представництв міжнародних правозахисних організацій, таких як Transparency International. Люди сторонні кажуть - а може і правильно, вони ж пособники імперіалістів, що справедливо отримали мітку іноземних агентів. Люди посвячені просто розводять руками, мовляв, а що можна зробити у такій країні. 

Самі ж герої позапланових маски-шоу просто продовжують робити власну справу. Кажуть, до подібних вибриків влади вже звикли, а тому просто враховують цей ризик при плануванні власної ж роботи.

 А в цей час в Україні мешканці столиці з острахом чекають на потепління. Те, що  влада виявилася банально  не готовою до зустрічі снігопаду, вже всі зрозуміли. А от чи готова вона до наслідків масового танення снігу - питання все ще відкрите. За звичкою, народ посилає владу чим далі, а влада так само натхненно посилає власний народ за лопатами. Велика сила звички.

 Венансіо Мондлане із Мозамбіку натхненно розповідає всім нам, як йому регулярно дзвонить місцева поліція та наполегливо радить припинити копати під уряд. Якщо відмовить - пропонують почати копати власну могилу. Венансіо каже, що звик до погроз, а тому не припиняє власні пошуки. Та товариші по навчанню слухають його не дуже уважно.

Більшість німих співрозмовників просто  намагаються влучно втрапляти в клавіатуру новеньких айфонів. От тут якраз ще звички нема, бо девайси придбані буквально два-три дні тому та ще потребують підвищення кваліфікації їх користувачів.

 Ці різні історії всі про одне - питання, чи бути комусь героєм - вирішує, зрештою, звичка. А залежить вона не від місця, часу чи влади. Це про внутрішню готовність зробити щось не так, як завжди. 

 З часом і ця здатність стає звичкою. 

Олексій Хмара