Поскільки тут Янукович у нас знову вирішив пограти в гру «я не популіст», користуючись випадком хочу піймати його на слові.

Виходить, що ті, хто так рішуче відмежовується від політичного популізму, повинні визнати дві важливі речі. По-перше, вони не виступають від імені народу. Бо самі терміни «популяр» та «популіст» походять від римського виразу «vox populi» - воля народу. І відмежовуючись від популізму, вони тим самим визнають, що їх ідеї не базуються на волі народу. По-друге, вони відстоюють позиції новітньої аристократії, або тих, хто хоче нею бути. На цю роль у нас багато хто претендує. І міфічний «середній клас», який виявився настільки потужним, що не спромігся навіть організувати протест на достатньо довгий термін, а потім і зовсім змирився із податковим рабством. І олігархія, яка всіма силами прагне зберегти свою відрубність від решти народу і право викачувати надприбутки. І чиновництво, яке бажає зберегти свою всевладність. І навіть депутатський корпус.

Дивлячись на цю «аристократію» та аналізуючи їх інтереси, рано чи пізно розумієш - якщо комусь і слід довіряти, то саме популістам. Всі свої дії вони базують на тих ідеях і тих гаслах, які забезпечують підтримку широких мас народу, і виключно від цього ж народу залежить їх політичне життя. Зі своїми програмами вони йдуть саме до народу, а не розцінюючи свої програми як «інтелектуальний продукт», який можна вигідно продати спонсорам. А їх реформи тому і звуться популярними (буквально - «народні») - бо сприймаються народом як позитивні. А непопулярні (буквально - антинародні) реформи, навіть якщо будуть ретельно пропрацьовані і схвалені в Гарварді чи Оксфорді - будуть сприйматись виключно негативно і призведуть до соціального невдоволення, а то й бунту. Здогадайтесь, який тип реформ забезпечить ту довіру до влади і до політичної сили (в тому числі й конвертовану в голоси на виборах), на брак якої жаліються практично всі «непопулісти»?

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО