Останнім часом в українському навколополітичному дискурсі знову виникла тема необхідності розділення України на декілька держав. На думку полум’яних адептів такого розлучення, Україна в сучасних кордонах є штучним утворенням, нездатним до успішного існування. Більш того, прихильники цієї ідеї переконані, що головні перепони, які стоять на заваді розвитку нашої держави, полягають не в фактичній олігархічній диктатурі, якою є нинішній український режим, а у внутрішніх протиріччях самого суспільства.

Такі заяви виглядають щонайменьше дивно. Відповідно до щорічного рейтингу країн, що не відбулись, який складається Фондом миру, Україна займає досить впевнене 113-е місце поруч з Кіпром та Македонією. Це свідчить про її достатньо високу стабільність та життєздатність. Інші країни колишнього СРСР знаходять в значно більш загрозливому становищі. Росія, до прикладу, в рейтингу займає 83-е, Білорусія 86-е, Айзербаджан – 68-е, а Узбекистан взагалі 40-е місце.

Проте в жодній з вищеперелічених країн дискусія про необхідність розчленування на серйозному рівні не ведеться. Варто відзначити, що і в Україні така дискусія є явищем відносно новим, адже навіть на початку 90-х розмови про зміну території далі відділення Криму не заходили. Вперше про неможливість існування держави в межах існуючих кордонів почали говорити під час президентської кампанії 2004-го року, коли поляризація суспільства дійсно досягала найвищої за всі роки незалежності межі.

Проте навіть тоді абсолютна більшість мешканців Південного-Сходу не підтримала ідеї створення на їхній території окремої держави, як цього вимагали зібрані у Сєвєродонецьку заколотники. В наступні ж роки рівень взаємного несприйняття в суспільстві лише зменшувався, а до середини президентської каденції Віктора Януковича майже повністю зник. Це лише підтвердило переконання експертів в тому, що суспільний конфлікт носив штучний характер та був свідомо інспірований окремими безвідповідальними політиками.

За великим рахунком, Україна є звичайною унітарною державою з певними регіональними особливостями, а її порівняння не лише з Сомалі, а навіть з колишньої Чехословаччиною є абсолютно безпідставними. Українська нація, нехай і несформована сьогодні кінцево, так чи інакше достатньо успішно формується на базі того населення, яке проживає на всій її території. І її успішність буде залежити не від зміни цієї території, а, як і у всіх розвинутих країнах, від здатності взяти цю територію під власний контроль.

Заяви ж про наявність непереборних внутрішніх протиріч та бажання малювати на українській карті кордони жодним чином цій успішності не допоможуть. Більш того, вони викликають історичні асоціації не з розлученням чехів та словаків, а з сумновісними розподілами Речі Посполитої, в результаті яких остання припинила своє існування. Складається стійке враження, що ціла Україна також ніяк не може влізти до чиєїсь ненажерливої пащеки. 

Відтак її мають намір проковтнути по шматках.

Олександр ДАНИЛЮК