…Сторожові багаття бойових княжих дружин на Високому замку перестали зігрівати нічну варту, відлякувати різні химерні створіння та розганяти морок, і тиша оселилася серед спорожнілих веж і мурів. Вона не любить, аби її порушувало будь-що, окрім шепотіння вітру, трави і сухого листя давніх листопадів. Навіть опалені лихоліттям воєн і поразок кам’яні руїни галицьких твердинь мовчать, засипані попелом, піском та глиною, залиті бетоном та розрівняні бульдозерами, хоча їм є про що розповісти.

Холодний балтійський вітер долинає на Високий замок від варязьких хвиль неспокійного, як і тисячу років тому, янтарного моря, і дерева хитаються під його натиском. Але львівські клени та каштани гойдаються не в такт, вони танцюють під свою химерну мелодію, якою дихає дощове львівське небо, якою просякнуте покручене коріння, старіше за каміння підмурків княжих фортець. Старі, але все ще міцні дерева огортаються поривчастим вітром, неначе ковдрою, і нечутно гомонять, перебираючи в пам’яті грізні та героїчні молоді епохи, коли люди вірили в прекрасні ідеї, коли захищалися до нестями, коли вмирали гордо і вперто, коли хрест і вогонь зупиняли лихо, коли в серцях несли прапори, а в думках – надії.

Коли мене запитують, чому я не переїхав до Києва, то звучить це у такому тоні, наче моя присутність тут у Львові – це прикре непорозуміння. Можна було б, звичайно, пропустити це повз вуха. Можна було б вдатися до розгорнених пояснень та вербальної еквілібристики. А можна просто вийти на вулиці та на повні груди вдихнути атмосферу свободи, неспокою та боротьби.

Тут живуть традиції, давніші за камені, на яких побудовано місто. Тут кікбоксери носять вишиванки, і навіть коли збираються набити комусь пику, неодмінно скажуть “шаноооовний”. Тут повітря водночас пахне кавою з корицею, Сковородою, Ніцше і Шопенгауером, віршами Франка та Маланюка, листопадовим парком, згорілим порохом бандерівських скорострілів, ранковою свіжістю, феноменологією та вагнерівською оперою.

Львів ніколи не був прифронтовим містом. Тому що тут немає тилу, і фронт пролягає в наших думках, головах і серцях. А війна триває завжди. Вона нагадує про себе щодня, коли просто блукати львівськими вулицями, де видно сліди від куль на фасадах будинків, і де меморіальні таблиці замість окопів і бункерів стережуть пам’ять про наших мертвих. Перехрестя вулиць Коперніка, Словацького та Стефаника. Тут у 1949 році загинув в перестрілці полковник УПА Олекса Гасин (“Лицар”). Начальник Штабу УПА, найкращий конспіратор підпілля, що втік з слідчого ізолятора німецької СД в Дрогобичі, не боявся конфліктувати з самим Шухевичем, вистежений оперативно-розшуковою групою МГБ.

Вулиця Дорошенка, 50. Тут була конспіративна квартира, у якій жила пластунка та розвідниця ОУН Марта Чорна на псевдо “Медея”, 23 роки, загинула в травні 1943, відстрілюючись від гестапівців. Проспект Шевченка, 17 – будівля обласної прокуратури, біля якої теплої травневої ночі 2000 року двома упирями з політкоректними прізвищами Воронов і Калінін було вбито львівського композитора та співака Ігоря Білозора, людину широкої душі, щирого патріота, чиї пісні ще за життя стали народними (“Мамина світлиця”, “Перший сніг”, “Пшеничне перевесло”). Не в Донецьку, Одесі чи Луганську, а у Львові…

На вулиці Гвардійській, 18, жив і працював “український радянський письменник, журналіст, громадський і політичний діяч”, борець з українсько-німецьким буржуазним націоналізмом, спеціальний кореспондент газети “Радянська Україна” на Нюрнберзькому процесі, лауреат Сталінської премії і просто троль Ярослав Галан. Похмурої жовтневої днини 1949 року до нього в гості завітали вдячні читачі гостросюжетних блокбастерів під назвами “Желто-блакитные шавки с фашистской псарни”, “Галерея людожерів” та “Плюю на папу”. Замість дискусії про етнокультурну денаціоналізацію, колабораціонізм та постгеноцидний дискурс веселі та кмітливі молоді люди у вишиванках з вищою освітою просто пробили графоману голову сокирою. Кров на дубовому паркеті видніється і дотепер. Герменевтичний деконструктивізм по-бандерівськи.

…Національні бригади. Чорні маски, спортивні костюми, червоно-чорні бандерівські стяги. Це не віртуальний субкультурний комсомол, а реальні політичні солдати та політичні партизани. Погляд, який зупиняє бронепоїзд. Залізобетонна переконаність у правдивості нашої ідеї. Звичайні життєрадісні та сумні хлопці з сонцем у крові, полководці вулиць, генерали спальних районів, вожді фанатських трибун.

Ми зразу пізнаємо один одного. Не має значення, чим і як серйозно ти займався. Бокс, муай-тай, вільна боротьба, самбо, кікбоксинг, карате, бойовий гопак, армійський рукопаш, регбі і просто качалочка. Тут не спортивні змагання, де ти приходиш до фінішу першим, або сто двадцять восьмим.

Майорівка, Сихів, Новий Львів, Левандівка, Рясне і Замарстинівська. Вони повсякчас у нас за спиною, як невидима цитадель, звідки ми щодня вирушаємо на війну з темрявою та битву з самими собою і куди повертаємось надвечір. У підвальних спортзалах, в хронічно недофінансованих гуртках і секціях, недоприватизованих бібліотеках, зростають чемпіони та переможці завтрашнього дня. Вони нас визволять, наші легіони простих, щирих і небагатослівних.

Це потім ті, хто був поруч, плескатимуть тебе по плечах, тиснутимуть руки, говоритимуть, що ти тримався чудово, і як вивів усіх з оточення, дивом відрубавши лейтенанта з “Беркуту” чи бригадира місцевого організованого злочинного угрупування, але ти знаєш, що в тебе було порожньо та холодно всередині, а на обличчі застигла якась ідіотська усмішка. І байдуже, що ти все життя урочисто готуєшся до цієї хвилини та хочеш зустріти її мужньо й весело.

Люди інколи говорять дивні речі. На зразок того, що схильність до свободи слова, прав людини та громадянина належить виключно любителям ліберально-ринкових поглядів. Вони просто ніколи не були у Львові, і не знають, як тривожно тут навесні, як терпко і солодко водночас пахне вишневий цвіт, як міцно карбується крок на бруківці.

Це найсумніша та найнебезпечніша пора. Асфальт, який сходить разом зі снігом. Балкони сецесійних кам’яниць, що пам’ятають Бандеру і Шухевича гімназистами, задумливо падають на бруковані вулиці та на голови громадянам. Львівські ворони, які смачно та з користю проводять своє дозвілля на сміттєзвалищі, а надвечір ескадрою летять ночувати у Стрийський парк. Німецькі автобуси, напхані ровесниками Злуки УНР і ЗУНР. Дощі, які своєю меланхолійною постійністю присоромлюють гравітаційні константи. Щось потойбічне у сірій прозорій тиші бетонних світанків спальних районів. Напівінтелектуальний декласований набрід проводить квадратні і круглі столи та зображає з себе совість нації.

Люди забувають, чому їх вчили в школі, змінюють професії, переглядають свої ідеологічні переконання, закохуються, переселяються в інші місця, вступають в організовані злочинні угрупування тільки тому, що весна – незвичайна пора року. Хочеться ходити без шапки, забивати голову зайвою романтикою, читати вірші і взагалі…

Ти готовий іти на край світу, битися до останнього та вмирати за націю та ідею тут і зараз, але ти також хочеш жити і відчувати, що ти в себе вдома і ти господар усього в себе в країні. Мужність дивитися всім у вічі і ніколи не відводити погляду століттями гартувалась у двобої зі злом, і зараз ти не маєш права відійти набік – так, нібито тебе ця справа не стосується. Очі горять радістю і перемогою, серце сповнює відчуття бадьорості і сили. Той, хто блукає львівськими вулицями в пошуках свободи, ніколи не повертається таким, яким його знали.

Ти намагаєшся подумки зазирнути у завтра, туди, де вогняна далечінь, де суворочолі дні, де високо тримають голову, і безкомпромісно йдуть на смерть за свої переконання. Час мітингів вже минув, час барикад іще не настав. Загальний страйк? Тут і так ніхто практично анічогінісько не робить, і лише вдає, що працює. Масові заворушення? Місцева прокуратура з неприхованим злорадством скаже, що востаннє таке трапилось у 1936 році. І нічим хорошим для організаторів не закінчилось. Але приходить травень, і настає день, не схожий на інші. Апофеоз окупаційної реальності. Апогей домінування чужинців.

9.05.

Прапори ГУЛАГУ і Голодомору переможно злітають в тривожну блакить львівського неба. Прапори Сталіна, Молотова, Берії, Кагановича, Малєнкова, Жукова, Конєва і Ватутіна. Прапори ВЧК–ОГПУ–НКВД–МГБ.

Онуки ветеранів Ташкентського фронту, декоровані помаранчево-чорною псевдо-“георгіївською” стрічкою – артефактом путінських некрофільських флешмобів – несуть букети троянд на могили “Героїв радянського союзу”. Квіти лягають на холодні гранітні плити з бронзовими літерами, де немає жодного українського прізвища.

На Пагорбі Слави ретельно вишиковуються в лави, закуті в металеві щити і шоломи, вгодовані та розкачані бійці полку Внутрішніх військ МВС України, підтягнуті командири з застиглими масками замість облич крицевим поглядом оцінюють кількість протестувальників і перемовляються по радіостанціях. Це сьогодні вони заховались за непримітну назву ВЧ 4114 і щоквартально отримують премії за охорону громадського порядку та боротьбу зі злочинністю. А 70 років тому то був 45-й Римнікський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького, Червоної Зірки полк військ НКВС, і носили вони не чорні однострої та крапові берети, а чекістські гімнастерки та кашкети з червоними зірками. Вони нічого не забули. Вони про все пам’ятають. Навіть вицвілий від часу полковий прапор бережуть, немов безцінну реліквію, і змушують призовників приймати присягу на кривавій ганчірці горлорізів Дзержинського та Берії. Але ми також нічого не забуваємо. І якщо ми не заходили до Львова з батальйоном Шухевича в червні 1941, не розв’язували етнополітичний конфлікт на Волині влітку 1943 та не вирушали в партизанські рейди по тилах червоних окупантів у 1947, ми маємо всі шанси стати до бою з тим самим ворогом зараз. Магадан не світить ані нам, ані їм. Все вирішуватиметься тут і зараз. А ще ж завжди є очі.

…Очі, сповнені болю й жаху. Так дивились ті, хто не пережив Голодомор, берієвські катівні, буревій війни, масові облави, концтабори, холодні карпатські бункери, приполярну тундру, казахстанські степи та уранові копальні на Сахаліні. Коли у повітрі пахло розстрілами, а світанки вмивалися кривавими сльозами відчаю. Коли смерть приходила в домівки у чорних есесівських мундирах і смершівських зелених гімнастерках регулярно, неначе на роботу. Коли хлопці та дівчата одружувались через кілька днів після освідчення в коханні, аби встигнути все. І холодна чорна сталь автоматів, кинутих на вишиванки, ставала гарячою від обіймів та поцілунків.

Рішення Нюрнберзького трибуналу, ухвали утилітарно-гендлярських місцевих судів, акти прокурорського реагування – просто набір позбавлених сенсу фраз, які не тримаються купи. Люди не люблять, коли їх мають за дурнів. А тому виходять слідом за нами на вулиці.

Загусла кров по кісточки у катівнях НКВС на Лонцького, Замарстинівській і Городоцькій. Замуровані живцем у цегляних стінах священики УГКЦ. Зґвалтовані українські красуні у вишиваних сорочках. Сильні, здорові та мужні чоловіки з перебитими ногами, відтятими пальцями, знятою живцем шкірою, виколотими очима. Застрелений в потилицю після тортур брат командира батальйону “Нахтігаль” і майбутнього генерала УПА Шухевича Юрій – оперний співак, інженер-геодезист та спортсмен – якого Роман витягнув  з-під гори трупів і ніс на руках ховати на Личаків. Потім був День гніву, а потім…

Гавкіт гестапівських вівчарок, розстрільні черги есесівських зондеркоманд, вологі від сліз сходи церков, гарячі молитви матерів і сестер за тих, хто пішов до лісу, щоб не повернутись, нічні допити в смершівських підземеллях, липкі від страху покази цивільних свідків, вироки військових трибуналів і ридання столипінських вагонів. І ще комусь не вистачило останнього набою в магазині. Чи гранати.

Лабіринт замарстинівських вулиць, розстріли ОУНівців на схилах Кортумової гори за Янівським цвинтарем, стогін поранених у підземних криївках, де немає ані бинтів, ані антибіотиків, ані лікарів, а тільки рідні очі дивляться співчутливо і заплакано.

Смерті не існує. Її вигадали фарисеї та прокурори. Наші герої розстріляними ангелами виростають у нас за плечима, беруть за руку і підводять до тонкої червоної лінії. Вона накреслена нормативно-правовими актами, юридичними догмами та партійною дисципліною. Переступити, чи перелетіти, полинувши над прірвою?

 …Я не знаю, чи так усе було насправді. Але точно знаю, як буде наступного разу. Присмак крові на губах, що самі по собі складаються у спокійну посмішку. Передня шеренга міліцейського спецназу нетерпляче переминається в очікуванні сигналу. Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча.

Юрій МИХАЛЬЧИШИН