Можливо, Шевченка справді варто заборонити вчити у школі і виключити з програми. Рівно 10 років тому я вперше хотів написати цей текст, але злякався: а раптом я помиляюсь, почекаю рік, спробую розібратися глибше, щоб бути чесним принаймні перед самим собою. Через рік у мене вже були перші публікації, але страх не зник. Ну, ось нарешті вирішив...

Помітив, що у більшості людей мого покоління достатньо дивне ставлення до нашого Шеви. Говорячи про моє покоління, я маю на увазі людей, яким сьогодні приблизно 20-30 років. Себто тих, кого виховували ще радянські за ментальністю люди, але самі вони прожили частину дитинства і молодість вже без совєтчини, яка, до речі, Шевченка поважала як опозиціонера до царизму, борця за справедливість і прихильника єдності слов'янських народів на рівних правах, згадайте, Кирило-Мефодієвське братство, та про це іншим разом. 

Це молоде покоління, до якого належу і я, пережило перший етап свого формування паралельно з першим етапом нового формування української політичної нації. Ми, щасливі люди, бо росли водночас з Україною, нашою праматір'ю, яка до того сотні років з маленькими перервами була, немов заморожена надмірною кріотерапією, в бездержавності і чекала епохи нанотехнологій. Вона знову відродилась. Вона знову молода. І тим довела, що вічна. 

Так, ми живемо у важкий час, але пригадайте, навіть зараз, в епоху регіоналівсько-брєжнєвського застою, людям живеться легше, ніж у зовсім голодні 90-ті. Просто наша держава ще зовсім молода, їй ще треба час, щоб стати на ноги. І цього не буде, допоки стара компартійна квазіеліта не виздохне, у тому числі фізіологічно.

Я ніколи в житті не забуду, як наколядував гроші і купив мамі колготки і помаду, бо їй, представниці найшанованішої праці лікаря, місяцями не платили зарплату.

«Не нарікаю я на бога, Не нарікаю ні на кого. Я сам себе, дурний, дурю...» - писав Шевченко. І нам не слід нарікати. Україна - це нещасна молода дівчина, яка має такі самі проблеми, як і більшість молодих українців та українок: важко знайти своє місце в світі, не вистачає грошей, нема ніякої справедливості, змолоду погане здоров'я через екологію і низький рівень життя, складні гени, котрі так важко в собі перебороти, шкідливі звички, маючи навіть світлу голову майже нереально поступити на хорошу спеціальність на бюджет в універ, ой, вибачте, в Євросоюз. В Митний можна, але не хочеться: технікуми нині непрестижні. 

Ми всі, за винятком мажорів і осіб, яким просто байдуже, такі самі, як Україна. Вона нам водночас мати і сестра. 

Тому за історичним збігом обставин якраз наше покоління має тепличні умови бути українцями і відчувати себе такими. Та хіба безсмертний Кобзар є менш важливим символом нашої державності, ніж гімн, прапор і герб? Чому ж тоді більшість українців, яким сьогодні 20-30, мають таке специфічне відношення до Шевченка... 

Наче майже всі ставляться з повагою і визнають його велич. Її, власне, визнають фактично і всі інші. Навіть Янукович з Азаровим. Поливають Шеву брудом зазвичай тільки ті, хто принципово хоче відрізнятися від інших, навіть якщо це не логічно, або рідкісні русофіли. Останні в своїй ненависті до Шевченка самі суперечать своїй патологічній ностальгії за Радянським Союзом. Між іншим, мене завжди дивувало, чому найбільш проросійськи налаштовані громадяни України захоплюються заледве не до мастурбації одночасно і Леніним-Сталіним, і Миколою ІІ з іншими представниками династії Романових, кривава розправа над якою на совісті комуністів.

Варто зауважити, що шевченкофоби за багато років не придумали нічого нового, крім того, як залазити Шевченкові в труси, обсмоктуючи кожну деталь його особистого життя, та розрізати морально труп його тіла, щоб із задоволенням своїми збоченими оченятами розглядати його печінку. 

Але забудьмо про шевченконенависників, хай їм грець через ліву ногу, подумаймо про нас.
Отже, моє покоління до Шеви - фамільярність доречна, бо він Рідний - ставиться здебільшого з помірною спокійною повагою. Чимало хлопців і дівчат навіть з першого разу згадає принаймні декілька рядків. Однак...

Десять років спостережень довели: у переважної більшості абсолютно відсутнє щире захоплення Пророком. Хоча, здавалося б, відкрий «Кобзар» на будь-якій сторінці, прочитай 10 рядків - і відчуєш щось настільки рідне, щось фантастично своє, аж самому хочеться вивчити напам'ять. Без Шевченка немає України, про яку ми мріємо. У його поезіях є щось настільки українське, що це складно описати словами. Наш Кобзар писав і російською, проте це не повноцінний Шевченко. Не звинувачуйте мене у русофобії, російську літературу я дуже люблю. І, до речі, у Тараса Григоровича російська мова дуже красива і мелодійна. Вочевидь, внаслідок спілкування з вершками петербуржської та московської інтелігенції. Одначе, пишучи російською, Кобзар не чіпляє за живе. Цей феномен дуже добре описав ідеолог (як не дивно) сіонізму Жаботинський. Він порівняв Шевченка з Беллі, який писав на римському діалекті навдивовиж зворушливі речі, а коли писав чистою італійською - аж ніяк...

І таке відношення молоді до нашого Пророка не змінюється суттєво при тому, що загалом патріотизм населення, перш за все, молоді, зростає день у день. Чому ж так?

Можливо, біда у тому, що Тарасові Шевченку присвячено так багато часу в шкільній програмі. Адже школа - явище в суспільстві необхідне, але більшість дітей бодай підсвідомо школу ненавидить. Тому, що в школі ми мусимо робити не те, що хочеться, а те, що треба. По суті, це головне, що нам дає середня освіта. Оскільки на принципі, що кожна людина в тій чи іншій мірі повинна робити те, що потрібно, суспільство і тримається.

І в дійсності неможливо робити тільки те, що хочеться. Як би сильно людина не любила свою роботу, від чого б у житті не відмовлялись - все одно, неможливо. На жаль.

Але людина, особливо у дитинстві, дуже болісно переживає етап, коли слід зникнути до цього принципу. Тому шкільна програма часто відлякує від дивовижних речей, у неї включених. У тому числі від нашого Шеви, якого хочеться читати, якщо відчути його по-справжньому.

Друзі, забудьте, що було в школі, і якнайшвидше відкривайте «Кобзар», все одно, на якій сторінці! А ще краще просто зараз зробіть нову вкладку у браузері, знайдіть вірші Пророка і читайте онлайн. Шевченкові подобається бути сучасним. Тому, що він вічний.

До річниці перепоховання Шевченка 22 травня у Каневі

Andriy Lozovyi