Сміття для мене болюча тема. Вона стала такою, коли я переїхала жити за місто. Не скажу, що в мегаполісах чистіше, але в селах ця проблема просто кричуща.

Все, що не знадобилося в господарстві, кілька селян на моїй вулиці несуть на поле. Несуть не далеко від свого дому - всього за якихось 100-200 метрів. Коли мішки зі сміттям розривають собаки, вітер розносить його околицею. Поліетиленові пакети, пластиковий мотлох та інше "добро" з мішків повертається в огороди і сади усіх мешканців - при чому і тих, хто це викинув.

Сусідсько-сміттєва війна

В перший рік життя за містом ми разом з чоловіком зібрали біля свого будинку 33 будівельних мішки сміття. Самі домовилися з сільським підприємством про вивезення. Комунальники, до речі, погодилися забрати все безкоштовно.

А після того ми оголосили сміттєву війну селянам, які полюбляють кидати сміття трохи не під своїми будинками, і вже зовсім поруч - із нашим. Війна ця триває і донині. Спочатку з людьми говорили, пояснювали, сперечалися. Але діалогу не виходило.

Всі сентенції про довкілля, що ви тут живете і вам має бути неприємно, що це врешті-решт протизаконно - не давало жодних результатів. Міліція на виклики не приїздила. Сільська рада на словах обіцяла підтримку в боротьбі, але фактично нічого не робила. Тоді ми, побачивши "несунів", перегороджували дорогу, змушували їхнє сміття зібрати і забрати.

Але таким чином ми серед сусідів нажили ворогів. В кращих традиціях сусідських війн нам підкидали в двір дохлу чорну кішку, якесь зілля і, можливо, ще щось, що ми не помітили.

Заради справедливості скажу, що багато родин в цій боротьбі нас підтримують. Вони розповідають, хто саме викидав сміття, поки ми були на роботі, проте самі в сварки з "несунами" не вступають.

До речі, одна з родин, що регулярно смітить, має гарний новий будинок з чистим подвір'ям і підбіленими деревами. На їхній оселі майорить український прапор. Це взагалі для мене незбагненно.

Бо я справді вважаю, що заплатити 4 гривні комунальникам за вивезення сміття в рази патріотичніше, ніж вивішування національно прапору. Так чи інакше, за три роки боротьби ми намацали більш-менш дієвий спосіб протидії "сміттєвим несунам". Це - фото.

Ми підходили до тих, хто викидає мотлох, і мовчки фотографували. Фіксували обличчя, сміття, машини і їхні номерні знаки. Ми казали, що ці фотографії з'являться по усьому селі з написом "свині". І тут, мабуть, спрацювала сільська логіка "ой, що люди скажуть". Бо - о, диво! - в п'яти випадках люди після "фотосесії" забирали сміття назад і потім загалом смітити стали менше.

Але нині свіжа купа непотребу чекає, поки ми знайдемо час і приберемо її. Злісні "несуни" перейшли на нічний режим - привозять мішки після заходу сонця. І це при тому, що в даному конкретному селі раз на тиждень до кожної оселі приїздить комунальна машина. Ця послуга коштує 4 гривні - це за вивезення великого будівельного мішка зі сміттям.

Життя без сміття

Через цю мою без перебільшення ненависть до сміття я зацікавилася екологічною течією "життя без сміття". Звісно, до життя відомої Лаурен із Нью-Йорка, яка не викидає ні грама сміття, я не готова. Але багато порад успішно прижилися в моєму домі. Три роки сміття я сортую: одне відро для органічних відходів, друге - для решти. З органікою зрозуміло - все, що гниє, відправляється у компост. А ось з рештою складніше. Добре покопирсавшись у відрі, я там знайшла папір, скло, пластик, поліетилен, упаковку від продуктів і напоїв, дитячі підгузки - загалом приблизно 7-10 кілограмів за тиждень. Тобто майже 30 кілограмів за місяць і 360 кілограмів на рік!

Найлегше з цього ланцюга було виключити папір. Картонні коробки, газета - все паперове відправляється в макулатуру. У нашому селі є пункт прийому вторсировини. Відверто кажучи, не дуже популярний. Але факт його появи в селі особисто мене тішить. Далі моє сміття сортується на скло та пластик. Скляна тара довго накопичується. Але з її утилізацію складнощі. Скляні банки зрештою я віддаю сусідкам, які консервують овочі і фрукти. Пляшки кілька разів возила в пункти прийому скла в місто. Але є такий гріх за мною, частенько накоплене скло викидаю разом із загальними відходами. Основа мого сміттєвого відра - це пластик і поліетилен у різних його варіаціях.

Гуру "життя без сміття" кажуть, що завий пластик ми несвідомо купуємо в магазинах щодня. Поки що я замінила великі пакети на багаторазові торби. Мінус в тому, що їх весь час треба мати з собою, а вони весь час забуваються вдома. Але і тут знайшла вихід - кладу в автівку одразу п'ять торбинок. Зараз намагаюся відмовлятися від додаткових торбинок, якими я обростаю на касі. Це найтяжче. Бо поки я складаю продукти, спритна касирка молоко, сметану, сир, масло уже поклала в додатковий поліетилен. На прохання не давати мені цих пакетиків касири реагують по-різному: "А чого ви раніше не сказали?", "Вас не зрозумієш", "Я вже запакувала, нічого викладати не буду". Намагаюся на самому початку попросити, аби нічого не клали в додаткові мішечки.

Кілька разів касири мене питалися, чому. Відповідь, що це додаткове сміття - багатьох дивує. Цей тоненький пакет мені служить лише дорогою від магазину до дому, а тоді відправляється в смітник.

Річ, яка не розкладається століттями в землі, а служить не більше 30 хвилин - це парадокс. Моя мета - звести використання пакетів до мінімуму. Їхнє розповсюдження різними способами обмежили Данія, Німеччина, Ірландія, США. Тотальна заборона існує Сінгапурі, Бангладеш, Тайвані.

Проте, чесно зізнаються, я не готова повністю відмовитися від пакетів - м'ясо та рибу треба ж якось пакувати. Моя програма максимум - звести використання поліетиленових пакетів і їжі в упаковці до мінімуму.

Знавці "життя без сміття" кажуть, саме цей крок має значно скоротити об'єми непотребу кожної родини, і це моє завдання на найближче майбутнє. А на сьогодні завдання куди банальніше - піти позбирати одноразові торбинки, що після сильних вітрів гірляндами висять на кущах, заборах і сусідських городах.

Бо як сказав хтось з розумних людей - жити в найчистішій країні в світі стане можливо, коли кожен її громадянин вийде і збере сміття навколо себе. Або принаймні не буде його розкидати.