Нещодавно українська преса ламала голову над тим, що ж насправді сказав президент Польщі Броніслав Коморовський з приводу закону про визнання бійців УПА учасниками змагань за незалежність України. Маятник трактувань хитався від категоричного засудження Коморовським цього документу до версії, що його слова були спотворені підступними російськими ЗМІ.

Не хочеться нікого засмучувати, але, по-перше, найпростіше в цьому випадку було б звернутися до першоджерела, аби потім не ворожити на бобах. По-друге, таки так - Коморовський явно не в захваті від законотворчості Верховної Ради. Дослівно польський керманич заявив наступне:

«Bez dialogu nie może być mowy o pojednaniu Polski z Ukrainą. W relacjach z Ukrainą jeszcze wiele pracy przed nami. Tak się zdarza w polityce. Prezydent jest od brania trudnych spraw na własne barki i prowadzenia dialogu polsko-ukraińskiego. Nieszczęście tej ustawy polega na tym, że ona w zasadzie uniemożliwia dialog historyczny polsko-ukraiński».

«Без діалогу не може бути польсько-українського примирення. У відносинах з Україною попереду ще багато роботи. Президент (мається на увазі - Порошенко) завдав собі на плечі важку справу провадження польсько-українського діалогу. А біда цього закону полягає в тому, що він унеможливлює історичний польсько-український діалог».

Ось так дещо недорікувато, з повторами одного й того самого висловився Коморовський по суті питання, яке поставили йому журналісти. Можливо, його манера формулювати думки в даному разі свідчила про те, як складно йому підбирати слова, щоб підтримати спілкування на таку дражливу тему.

З одного боку, Коморовський сказав все досить чітко: він проти визнання бійців УПА. Бо вважає закон щодо їх статусу «нещастям», яке «uniemożliwia» історичний діалог. З іншого ж боку, йшлося про ретроспективний аспект україно-польських взаємин, про таку собі дискусійну панель. Коморовський не казав про сучасність, не ставив жодних ультиматумів і не стверджував, що від сьогодні він пориває будь-які стосунки з Порошенком, Україною тощо.

Власне, президент країни, до виборів у якій лишилося пару тижнів, сказав саме те, що воліли від нього почути виборці. В принципі, іншої відповіді він і не міг дати - цього не зрозуміла б ані студія, яка «допитувала» Коморовського, ані його електорат по інший бік екрану. І це перша причина не надавати великого значення словам поляка і не перейматися ними як вироком двостороннім стосункам.

Друга причина полягає у наступному. Польща вшановує героїв Армії Крайової так, як сама вважає за потрібне, не питаючи думки ані України, ані будь-якої іншої держави. А Армія Крайова, як ми пам'ятаємо, боролася, зокрема, і проти УПА, хоча були й такі випадки, коли обидві армії у ситуативній синергії виступали проти військ НКВС.

Уявімо собі хоча б на мить протести з боку українського президента чи уряду і заклики до Польщі не «героїзувати» бійців АК, бо це мовляв, завдасть шкоди нашому обопільному діалогу. Хоча ні, таке навіть уявити неможливо - надто сильно в'ївся в нас комплекс меншовартості. Так само як і неможливо уявити, як далеко послала б нас польська сторона, якби отримала подібну «ноту протесту».

Тепер третій момент. Історія і сутність Української повстанської армії не пов'язана тільки (або переважно) з Польщею, яка все таки - не забуваймо про це! - колонізувала Україну, позбавивши її суверенітету. Історія УПА ширша за той вузький контекст, який хвилює поляків, тому сподіватись, що ми перекреслимо її задля їхнього спокою є надто самовпевненим зі сторони наших сусідів.

Четверта причина, яка дозволяє нам з чистою совістю проігнорувати передвиборче інтерв'ю Коморовського, полягає у тій лояльності, яку Україна вже достатньою мірою продемонструвала Польщі. Причому саме у залагодженні дражливих питань минулого. Одним з прикладів такої поступливості і готовності шукати компроміс є випадок з меморіалом «львівських орлят».

Під останнім мається на увазі ділянка Личаківського цвинтаря у Львові, де поховані поляки, які - давайте називати речі своїми іменами! - у 1920-х роках вбивали не лише більшовиків, а й оборонців міста з числа прихильників Західноукраїнської народної республіки. По суті, це - вороги або, якщо пом'якшити вислів, ідеологічні супротивники, які бачили майбутнє України трохи не таким, яким його прагнула бачити сама Україна.

Цвинтар львівських, а, точніше, польських орлят стояв занедбаним як в часи СРСР, так і пізніше. Добро на його реставрацію дав Ющенко, а польська сторона на радощах втулила туди напис - тут, мовляв, упокоїлися загиблі за Польщу (!). Львів'янам дещо не сподобалося, що їх віднесли до Польщі, тож пам'ятний знак згодом відкоригували: «Тут лежить польський солдат, полеглий за Вітчизну», - говорить він.

Інший приклад відкритості до діалогу з Польщею слід шукати у теперішніх інтерпретаціях Волинської трагедії 1943 року. Свого часу українці пристали на запропоновану Александром Кваснєвським формулу «Пробачаємо і просимо пробачення».

І це при тому, що сама Польща - вустами власних вчених - визнає, як свідомо та наполегливо накопичувала вона критичну масу невдоволення в середовищі віднесених до другого сорту українців. Тут і мовний закон 1924 року, і пацифікація 30-х, і концтабір у Березі Картузькій, і примусове окатоличення, і дискримінація за національною ознакою при прийомі на роботу.

Ось які спомини польських солдатів наводить відомий історик та публіцист Гжегож Мотика: «Село Підлужне оточене і спалене, мешканців розстріляло. Злазне спалене дощенту. Нападаємо раптово з лісу і робимо грунтовні чистки. В кожному селі насамперед спалюємо млини та церкви, отож невдовзі на протязі кільканадцяти кілометрів уже немає жодного млина, жодної церкви, жодного попа. Так само знищуємо могили і пам`ятники».

А ось що зазначає інший автор - Влодзімєж Менджецкі: «Чи ми, поляки, як панівний народ і господар у державі зробили все можливе у міжвоєнному часі, аби пом'якшити конфлікт? Відповідь, напевно, буде негативна. Переважна більшість поляків визнала, що польсько-українську суперечку розв`язано остаточно, і що цей устрій існуватиме завжди. Відтак уважалося, що завдання польської держави полягає в тому, щоб скористатися перемогою і забезпечити польськість Польщі від Бидгоща до Заліщик. І польські урядовці наполегливо над цим працювали».

Гадаю, на цьому короткий історичний екскурс у минуле можна завершувати. Власне, не він є метою даного тексту. Я не пропоную зараз зважувати те, який народ завдав іншому більше болю та страждань - український польському чи польський українському. Порошенко, виступаючи у Сеймі, вибачився перед поляками, а Коморовський, проголошуючи промову у Верховній Раді, попросив пробачення у українців. На цьому, можливо, варто поставити крапку.

Що ж до України, то при всій повазі до Польщі, яка дійсно є нашим добрим другом, сусідом та партнером, ми самі мусимо дати собі раду і зі своїми героями, і зі своїми негідниками. Без озирання на те, що думає з цього приводу Коморовський, Грибаускайте чи Обама. І це п'ята причина йти своїм шляхом. Бо добросусідтво і плідні взаємовідносини починаються в першу чергу з самоповаги. А майбутнє зароджується там, де впорядковано минуле. Те, як ми його впорядкуємо, залежить виключно від нас. І не від кого більше.