Епічний виступ одеського «мільйонера-анархіста» Вадима Чорного на російському «Першому каналі» - вочевидь, пропагандисти запросили його туди помилково, «купившись» на розгромну критику української влади, яка є звичним національним спортом у нашій країні - не дарма привернув широку увагу. Справа в тому, що різні революційні групи впливу та навіть соціальні прошарки, що нині утворюють широку громадсько-політичну коаліцію на користь реформ, природно, мають різні уявлення щодо змісту та напряму реформ, потрібних Україні.

Почну із «на жаль». «На жаль» нинішній курс реформ, що здійснюється діючим урядом в обох його іпостасях (діюча Конституція - шкода - розподіляє відповідальність за виконавчу владу між Кабміном і президентським апаратом, і саме в такій послідовності) не містить нічого оригінального. Попри те що, чимало кроків - раціональні. Але це так званий «неолібералізм» - сформулюю його суть дещо по-своєму. По-перше, головне - це формальні показники, і не так важливо, за рахунок кого чи чого вони досягаються. Я - прихильник збалансованого бюджету, але друга частина цієї формули важливіша. Наприклад, жертвою - на мій погляд, несправедливою і непотрібною - серії останніх змін до бюджету стали пенсіонери, зокрема ті, що працюють. Як на мене, це небезпечна помилка - Україна аж ніяк не є країною багатих пенсіонерів, натомість вона є країною, в якій перша сотня переважно сумнівних багатіїв контролює активи в обсязі 50+% ВВП. Це є доведений факт. Уряд - за неоліберальною логікою - зробив те, що було простіше. Іноді «простота гірша за крадійство»...

Так, паралельно відбувається певний процес позбавлення «олігархів» важелів політичного впливу, шляхом примушування їх до виконання діючих законів (своєрідний легітимізм). Це може спрацювати - але не в країні, де старші офіцери митниці отримують жалюгідні 2000 гривень заробітної платні та збирають гроші на бензин.

По-друге, неоліберальна логіка реформ генерує уявлення про те, що державний апарат мусить обмежити сам себе, або що великий бізнес отримує вигоду, здійснюючи роздержавлення руками державних інститутів. Це частково спрацювало на початку 1990-х (і то не всюди). Завжди і всюди чиновницькі угруповання (політологія містить чимало досліджень так званих бюрократичних моделей поведінки) або мають свій - тактичний (корупційний), стратегічний (статусний) інтерес у перетвореннях, або опираються ним, і як правило перемагають.

Як дуже слушно зауважив головний герой серіалу «Картковий будинок» Френк Андервуд (Кевін Спейсі), гроші - це дім на піску, а влада - це кам'яний будинок, побудований на роки. Модель, в якій великий бізнес легко керує кишеньковою державою, - це деструктивний міф неолібералізму, спроби його втілення (як, наприклад у Росії 1996-1999 рр.) завжди приводять до влади репресивну популістичну диктатуру.

Адже це закон маятнику.

По-третє, ми все це вже проходили - і не один раз. Справді, в 1996-1999 рр. вдалося стабілізувати економіку (в геть інших умовах і на іншому підґрунті). У 2000-х роках «реформи» були підрядними до вимог членства у СОТ, а потім першого етапу європейської асоціації, також ті чи інші зміни диктувалися щирим політичним популізмом. У 2005 році такі «реформи» просто зазнали поразки. У 2010-2012 рр. під тим-таки соусом проводилися «контрреформи» - всі вони здійснювалися на користь великого бізнесу та чиновництва.

Як бачимо, «неолібералізм» має мало спільного із класичним лібералізмом, так само як і з демократією. Між тим, конструктивний анархізм та лібертаріанство більш відповідають тим вітчизняним традиціям, що мають багатовікову «інерцію», тяглість. Реформи Кучми - свідомо, чи ні - але реконструювали Україну як спільноту маленьких власників (так, наприклад, більшість українців мають у своїй приватній власності помешкання, а чимало - забезпечують продовольчу стабільність за рахунок власності на земельні ділянки, тотожний за масштабом прошарок отримує кошти родичів, працевлаштованих за кордоном). Іншими словами, зображення української економіки та соціуму, що їх (щиро чи ні) поділяють уряд та МВФ, з одного боку, і реальний їхній портрет - дуже відмінні. До речі, у 2005-2015 роках саме ця обставина і слугує тим «батутом», об який вдаряються і летять у нікуди реформи зверху. В інституційній теорії такий стан речей називається конфліктом між формальними та неформальними інститутами.

Один приклад - формальний інститут наказує лікуватися безкоштовно, згідно із конституційним правом, неформальний стверджує, що без грошей громадянин сконає в лікарні, що нагадує барак концтабору. Таких прикладів можна навести ще 20-30. Реальність - на боці неформальних інститутів (правил). Відповідно, український соціум розпадається на дві площини чи нерівномірні сегменти. Перший, маленький - це простір лицемірства, в якому «діють закони». Другий - величезний (до 70% ВВП або вже й більше) де діє логіка «нелегального» вільного ринку, іноді - людожерська, але справедлива.

Власне, я не знаю іншого способу зблизити - лише спробувати, почати це робити - ці два різні світи, аніж максимально дерегулювати і спростити (адміністрування податків, зокрема) в Україні підприємництво фізичних осіб, знищити абсурдну систему соціального страхування, укласти історичний пакт держави, суспільства та великого бізнесу щодо результатів приватизації державної власності, зафіксувати на роки вперед ту чи іншу податкову модель. Поки що мали місце лише деякі обережні кроки з дерегуляції. «Батут» наближається. А ще незабаром виявиться ефект соціальної структури.

Із формальних 42 (мінус п'ять - на окупованих територіях) мільйонів населення семеро за кордоном, за їх рахунок живе як мінімум стільки ж (але не будемо їх рахувати). Дванадцять мільйонів - пенсіонери. Їх позбавили права легально функціонувати в економіці (щодня бачу ці трагедії). Три мільйони - переміщені особи, які втратили майже все. Ще десь мільйони два - неактивні з багатьох причин соціальні групи. Отже (зробимо поправку на те, що вказані групи частково перемішані між собою) у просторі лицемірства (офіційної дії законів) функціонує максимум 17 мільйонів громадян. Решта живе у конструктивній анархії, яка переважно влаштовує, бо співіснування із формальною державою - особливо тепер - аж занадто дороге задоволення.

Що тепер? Ці два світи наближаються до зіткнення. Немає сумніву, який переможе... Торгівці рибою в Летичеві на Житомирській трасі жартують, чи є такі касові апарати, що їх можна начепити на ремінь. Інші гадають, чи можна розробити віртуальний касовий апарат, щоби розмістити його на новинному сайті. Таким абсурдом завжди закінчувалися спроби неоліберальних реформ в Україні.
Подивитися на завдання модернізації країни з точки зору громади, а не чиновництва - ще є час...