Чому так часто служимо чужинцям, іноді лютим ворогам України? Чому не створили своєї стійкої керівної верстви, української еліти? Насамперед - через чужоземний тиск, недобрих сусідів. Щойно хтось у нас піднімався вище, якщо був національно стійкий, то його знищували, а крихких душею купляли, або вони й самі запродувалися. Лягала під косою трава, а отаву накривав сніг. І так - повсякчас. Від напівлегендарного Байди Вишневецького, який мурував Хортицю, перший праобраз Запорозької Січі, до Вишневецького Яреми, який власноруч вибуравлював свердлом очі тим, хто вважав себе українцем, хто боровся за українську свободу.

Наша історія має разючі приклади. Вивчений у Київській академії, мудрий вчений Феофан Прокопович їде в Пе­тербург до оскаженілого Петра, приво­зить туди драму «Володимир», вчить московитів театральної справи («хоромины комедийные ставит», - злилися дикі мос­ковити), складає перший проект Росій­ської академії і засновує її, вчить царських дітей, утверджує російське московське православ'я. За це має приязнь і під­тримку Петра І, чин архієпископа - най­вищий на той час релігійний і наймаєтковіший (до речі, ним був і Стефан Яворський з Ніжина, блюститель патріаршого престолу - мав найбільшу в Європі біб­ліотеку; його наслідував Лазар Баранович), а поруч козацьке військо обрало гетьманом Павла Полуботка, який бо­ровся, скільки міг, за рештки української свободи («давнин», як казали тоді), бо­ровся із заклятою Малоросійською ко­легією і був задушений у Петербурзі, у Петропавлівський фортеці (можливо, і руками самого Петра - той полюбляв таку «роботу», адже власноруч задушив свого сина Олексія).

Є й інша багато в чому подібна ситуа­ція. Живе на світі найбільший, найпатріотичніщий українець Тарас Шевченко. Живе у нужді, гнаний і переслідуваний, засланий солдатом у середньоазійську пустелю, яка випила з нього сили, здо­ров'я, у нужді й помирає. І живе поруч інший українець, Микола Гоголь, живе у славі, у теплому цивілізованому Римі на цареві гроші. Їх він отримував через Міністерство просвіти, а тоді написав листа шефові жандармів Бенкендорфу, що, мовляв, хочу отримувати гроші від ве­ликого государя через ваше славне ві­домство; і він їх через нього отримував, і пізніше якийсь дослідник жандармського архіву знайшов розписки Гоголя на гроші і навіть вирішив, що Гоголь був сексотом-стукачем.

Нещасні ми люди, українці. Хапаємося за все, от і Гоголя ліпимо українцем до себе. Та не був він ним, сам писав себе малоросом. Декого зваблює, заворожує українська тематика в творчості Гоголя, українські типажі, українська природа. Та не знав він іншого, про інше не міг писати. Ми складаємо шану його худож­ницькому таланту, зрощеному соками ук­раїнської землі, але й бачимо його сві­доме перекинчество. Ми з вами бачимо чимало прикладів зросійщення на власні очі. Дитина зросійщених батьків, далі - дитсадочок, школа, ВНЗ чи армія, все російське, він сам не знає, хто він («а мне без разніци, я русскій»), ото тільки в паспорті записано, що він - українець. І вся система, царська чи совітська, ви­чавлювала з нього все українське. Таких повно в Криму, на Донбасі, та й у Києві. І що з них візьмеш!

А Гоголь жив в укра­їнському селі, виховувався українською челяддю, проживав і в маєтку відставного генерального прокурора, міністра фі­нансів імперії, сенатора Трощинського, у далекого родича, в якого був україн­ський театр і український хор, і сам Трощинський мав український сентимент. (Як і Капніст, і канцлер Безбородько, і ряд помічників по хуторах - Полетика, Худорба та ін.) Навчався Гоголь у Ніжин­ській гімназії вищих наук Безбородька, навчання, зрозуміло, проходило росій­ською мовою, але, за свідченням Гоголевих однокласників, Микола любив хо­дити по вулицях, а особливо на базарі, пив узвар, купував сушню і розсовував її по кишенях, розмовляв із молодицями, зачіпав перекупок, аби почути гостре слово на відповідь. Адже його батько, хай і невеликий український письменничок, говорив йому: «Вбирай все, що впало з вуст народу». І Микола Гоголь збирав, записував у великий зошит «Вся­кая всячина», який і був першоосновою для написання «Вечорів на хуторі біля Диканьки».

По закінченні гімназії всі випускники ринули в Пітер «по ловле щастя и чинов». Як свідчать у спогадах ті ж колишні од­нокласники, тільки один із них, а саме Гоголь, розмовляв у Пітері українською мовою і носив на голові під перукою за­порозького оселедця. Запорозького осе­ледця! Який вияв національної свідомості і гордості! А далі...

А далі все нам відомо. Візьмімо того ж «Тараса Бульбу». На весь твір жодного разу не сказано, що це діється на Україні, що це б'ються з ляхами українці. Ні, тільки «русские» (у першому виданні траплялися хоч руські). «Нет в мире силы, которая могла бы одолеть русскую силу». І сам Бульба, конаючи на вогні, кричить ворогові, мовляв, прийде русскій цар, він вам покаже, він вам зуби виб'є. І так - до кінця.

Найдужче виявилася ця зрусифікованість, позаукраїнськість у «Вибраних міс­цях переписки з друзями». Там кожен рядок кричить: руськіє, Росія, вона буде володіти світом, вона поведе світ. Куди?! Так волають нині Путін і путінці. В ту ж відсталість, в ту дикість, в ту підлоту? Го­голь цього не бачить і проголошує, що всі європейські монархи - нікчемні, тіль­ки російський - великий і мудрий, чес­ний і добрий, що він тримає в своєму серці весь свій народ до останнього смерда. Це Микола, вішатель! Цими сен­тенціями обурювалась і частина росій­ських літераторів, але не Гоголевим шо­вінізмом, а його реакційним антидемо­кратизмом. Деякі російські прихильники його творчості, аби врятувати його для майбутніх поколінь, навіть проголосили, що Гоголь писав цей твір у стані повного психічного розладу, тобто самошедшим. Але це не так. Це заперечують п'ять всту­пів Гоголя до твору - всі вони тверезі, розважливі, обмірковані, невідомо, з чого йшло його малоросійство, адже й прожив він майже все життя в Римі, ли­бонь, отак схиляючись перед Російською імперією, він водночас боявся її, адже знав, яка вона жорстока і люта.

Інший, протилежний, приклад. Після Другої світової війни жив у Парижі і працював в Гранд-опері Сергій Лифар (його не пускали до Радянського Союзу), король хореографії, засновник студії, засновник і директор Міжнародного ін­ституту хореографії, всесвітньовідомий, нагороджений балетним Оскаром - зо­лотим балетним черевичком. Коли в 1955 році Париж відзначав 50-річний ювілей Маестро (а відбувалось це у Версалі), на свято приїхав генерал Шарль де Голль, як відомо, багаторічний пре­зидент Франції, і мовив: «Я привіз вам французький паспорт». Лифар сердечно йому подякував, але сказав: «Я не можу прийняти французький паспорт, я - ук­раїнець і пишаюся цим».

А коли Лифар помирав, рука його вже погано слухалася, і рядки лягали нерівно, - в передсмертній записці він прощався з друзями, дружиною, наостанок - із Києвом, то написав: «Я українець до кін­ця». Таке хоч раз написав би Гоголь, або вклав би такі передсмертні слова в уста Тараса Бульби.

Після смерті Сергія Лифаря, за його заповітом, до Києва приїхала вдова гра­финя Ліліан і передала золотий чере­вичок Лифаря у Музей коштовностей Києва.

А ще згадується всесвітньовідомий силач Піддубний, якого скрізь представ­ляли як «русского богатыря Поддубного», що той заперечував, і коли отримав пас­порт, а в ньому в графі «національність» було записано «русский», взявши ручку, закреслив і зверху написав «українець».

І не любив Гоголь Шевченка, мабуть, таки ж за його українство. Шевченко, либонь, був докором його совісті.

І так - в усі віки. Одних переманювали, перекуплювали, інші продавалися самі і продавали Україну. Здебільшого ж Росія-Московія брала все силою. І не тільки жито-пшеницю, а й духовні скарби, кош­товності. Скільки їх забрано і лежить у Петербурзі по сховках! Почав усе це ще Андрій Боголюбський, поцупивши Вишгородську ікону Божої Матері, привезену з Єрусалима, яка нині є найбільшою свя­тинею Московії. Коли після революції руйнували церкви та монастирі, все ви­возили туди. Скажімо, величезні цінності взяли з Київського Михайлівського Зо­лотоверхого монастиря, з Києво-Печер­ської лаври, з інших церков. Іще Шевченко писав: «Могили вже розривають та грошей шукають». І знаходили, і за­бирали в могилах «Чортомлицькій», «Со-лосі», Гострій», «Куль-Оба», інших. Усе воно - там. Тільки кілька фотографій з них - в УРЕ, з позначкою «зберігається в Ермітажі» або в «Збройній палаті», а здебільшого - в таємниці.

Або ось в 1929 році приїхала комісія і розбила в Батурині склеп гетьмана Ки­рила Розумовського. Там стояв і пам'ят­ник роботи знаменитого скульптора Мартоса. З труни вийняли кількакілограмовий золотий хрест у алмазах. У нижній частині хреста на кінці був алмаз, яких було тільки два в світі, і шабля в діаман­тах, інші коштовності. Де воно? Там, у московських сховках. І гетьманські клейноди та хоругви Запорозької Січі гниють по московських підвалах. Кілька років тому у Києві в Історичному музеї відкрили виставку реліквій Богдана Хмельниць­кого. Туди дали експонати Швеція, Поль­ща, а Москва прислала один драний гор­щик. «Льохи твої розкопують...» - писав Шевченко, звертаючись до Богдана, і гниє десь по підвалах у Москві архів За­порозької Січі без доступу для наших учених. Уже, здавалось, така національна цінність (свого часу архів зібрав А.Скальковський і вивіз до Одеси, а звідти він загудів до Москви) мала би бути тільки в Україні. Де там! Розкопували і забирали за царату, а особливо за радянської влади. За радянської влади в Москві влаштову­вали виставки, куди наші підлабузники посилали найкращі експонати, але Мос­ква майже ніколи їх не повертала. Роз­копували чужинці і свої запроданці. Їх таки ж тьма-тьмуща. Скажімо, в грома­дянську війну на самій моїй Чернігівщині не злічити перекинчиків-зрадників: всі оті юрії коцюбинські, подвойські, антонови-овсієнки, примакови, кропив'янські... Росія за віки всіх таких перекабачувала, перетягувала, робила переверт­нями. А в Чернігові й досі лишається Алея Героїв, на якій всіх їх вшановано пам'ятниками.

Повторюю, і так - у всі віки супротивно Нечаям, Морозенкам, Наливайкам, Богунам, Ґонтам - до Небесної Сотні. Викликає подив і гордість те, що через стільки віків нищення, потопту Україна вистояла, український народ був, є і буде, і ніхто, як писав Василь Симоненко, цьо­го не перекреслить. Бо ж були недавні генерали Григоренко, Микола Руденко, Чорновіл, Світличний і Стус. Були їхні молодші побратими, їх було багато, їх розіслали з «запрєщєнієм пісать і рісовать» по віддалених районах, де началь­ник районного КДБ і секретар райкому - не кращі за Бенкендорфа і Миколу І. Так, не проявила себе наша керівна вер­ства і нині, і наші президенти більше за­кохані у гаманці, ніж в Україну, але по­встав Майдан, і дух його горить у молодих серцях. Вірю, що незабаром вони посу­нуть із трибун нинішніх політичних балакунів-балаболок і проявлять себе ва­гомим словом і ділом. І декотрі вже про­являють. Особливо на Сході, на фронті, лягають під імперські танки, підривають себе гранатами, аби не потрапити в по­лон до хижих «старших братів». Вони борються проти русифікації кулею і гра­натою. І мужнім словом - фронтовими віршами і піснями. І покладаються тільки на міць своєї зброї і власного серця, бо Європа херхелює, як поганий піп на халтурках. «Свою Україну любіть, - писав Тарас Шевченко, - любіть її... Во время люте». І таке время настало. І звелися ті, що люблять її на силу серця. Воїнам допомагають волонтери, вони також не шкодують сил. Може, ще ніколи не під­носився так високо український бойовий дух, ще ніколи не було такого україн­ського прозріння. І завдання всіх нас - не пригасити його, підтримати і будувати кращу стратегію в боротьбі з віковічним ворогом, віддати Україні всі сили.