Не вірите? Ось документ: «Постановление Совета Министров СССР от 28. 08. 1974 г. № 677 «Об утверждении положения о паспортной системе в СССР». В пункті 2 там сказано: «Выдачу паспортов нового образца провести с 01.01.1976 г. по 31. 12. 1981г» А через 2 абзаци: «Гражданам, проживающим в сельской местности, которым ранее паспорта не выдавались, при выезде в другую местность на продолжительный срок выдаются паспорта, а при выезде на срок до полутора месяцев ... справки, удостоверяюшие их личность и цель приезда».

Усі, хто читав художні твори з історії Російської імперії, хоч би в межах шкільної програми, могли звернути увагу, що селянам-кріпакам паспортів не видавали. Для того, щоб кріпак від пана втекти не міг: поліцейський, чи військовий, чи будь-хто «пильний» з відсутності документа відразу розумів, що перед ним утікач, і далі утеклого чекала тюрма і відправка назад у повну владу розлюченого пана. От тому Остап з Соломією з повісті «Дорогою ціною» ішли до Дунаю тільки ночами. Є також повість М. Лєскова (автора «Левши») про втеклих селян, де їх, безпаспортних, посадили за грати, далі чоловіка повернули до пана, а жінка збожеволіла.

Як бачимо, «в стране победившего социализма» паспортів колгоспникам теж не видавали. І з тою ж метою: щоб «щасливий вільний трудівник» не втік із «золотих колгоспних ланів». Особисто я побачила це ще дитиною, 1970 року, коли тата від роботи (залізниця) преміювали безплатним проїздом сім'ї в Ленінград на 100-ліття Леніна. Мріялось побувати в Ермітажі, в Петергофі... Але нас не прийняв жодний готель: у мами не було паспорта. Татові видали «серпастый, молоткастый» на Донбасі, куди його завезли 14-літнім хлопчиком працювати на відновленні вугільної промистовості. Спасибі радянській владі, коли тато повернувся в «квітуче колгоспне село», паспорта в нього не відібрали. А мама свій перший у житті паспорт отримала 1980 року, 44-літньою.

Коли 1974 року я приїхала в Харків на вступні істпити, у мене були довідка ф. 286, атестат... і справка з сільради замість паспорта. Мов у того, хто з тюрми вийшов. Лише 29.08., коли в мене на руках був письмовий виклик на навчання, тато мотоциклом відвіз мене в райцентр, і мені зробили-таки паспорт. Якби потрібних балів набрати не вдалося, я навіки зоставалась би прикріпленою до колгоспу. «Навіки» тому, що тоді ніхто не міг припустити, що колись розвалиться і колгоспний устрій, і сам Союз.

Я так детально про особисте, бо конкретне завжди переконливіше. Адже радянська пропаганда створювала таку густющу димову завісу брехні, що ніхто з істориків радянської доби навіть не знав про існуюче рабство. Лише в одному українському підручнику сказано було, що колгоспники при Сталіні не мали паспортів, але говорилось, що їх почали видавати при Хрущові, правда, слова ці жодним документом підкріплені не були. Бо й не було документа такого при Хрущові.

Як бачите, і в самій постанові не уточнюють, з якої причини селяни не мають паспортів. І не говориться, що всім селянам паспорти таки видадуть (до 1981р). Це для того, щоб завіса брехні не розійшлася. Щоб із оголошеного офіційного документа світ не дізнався, що в «самом передовом государстве мира» люди є рабами! Тільки не конкретних панів, а держави. Можливо, для того ж потрібен був і «железный занавес».

Підручник історії засвідчує, що імперії були там і тоді, де і коли вони могли користуватись рабською працею. Радянський Союз багатів, розвивав промисловість і науку за рахунок рабської праці селян, до 1964 року цілковито безплатної, як і слід рабам, далі - уже оплачуваної, іноді навіть непогано (комбайнери, доярки). І саме відміна рабства, на мою думку, стала причиною розвалу Радянської імперії. Імперія втратила економічну основу існування.

Як сталося, що ніхто не знав? А так само, як ніхто «не знав» про голод в Україні! Схочеш жити - мовчатимеш.

Майже все хороше про Радянський Союз - та ж димова завіса брехні, красива, райдужна. І серед того - міф про 1 Травня, веселе свято трудящих. Трудящих - рабів.