Провела травневі вихідні специфічно - у відрядженні до Вашингтона. На запрошення керівника Мюнхенської конференції безпеки Вольфґанґа Ішинґера взяла участь у виїзному засіданні конференції на рівні так званих мюнхенських молодих лідерів (спеціальна програма при МКФ), а також провела низку індивідуальних і закритих зустрічей, щоби зрозуміти, що думають у Вашингтоні насправді про все, що відбувається в і навколо України.

Скажу відверто: особливого оптимізму мені ця поїздка не додала. Незважаючи на широку підтримку в Конгресі (три закони по Україні лише за один рік) і явний український акцент, який робиться у Державному департаменті (в першу чергу, завдяки зусиллям Вікторії Нуланд), у Вашингтоні відчувається та сама огидна втома від України. Так, Україна, очевидно, в десятці пріоритетів, але розуміння, що конфлікт надовго і готових рецептів його вирішення нема примушує потрохи опускати руки.

Крім того, не всі ще цілком переключились на хвилю протистояння з Росією. Як розповів мені донедавна представник уряду, їх спочатку два роки інструктували, як треба дружити з Росією, а зараз другий рік інструктують, як треба її карати. Бюрократія вона і в Америці бюрократія - неповоротка й повільно адаптується до нових викликів.

Взагалі складається враження, що в українському питанні сьогодні за океаном є два актори: є Америка, а є президент Обама. Деколи їхнє бачення співпадає, як, наприклад, у питанні санкцій, а деколи розходиться, як у питанні постачання летальної зброї. Чесно кажучи, важко пригадати в американській політичній історії випадок, коли б склалась така унікальна ситуація, як сьогодні у питанні озброєнні України. А саме - що президент особисто протистоїть загальному тренду, незважаючи на підштовхування з Конгресу, Держдепу, коаліції впливових експертів, і громадської думки. Фактично, точиться війна двох типів аргументів - з одного боку на користь того, що поставки зброї примусять Путіна відступитись, з іншого боку - що поставки зброї спровокують його на ще більшу ескалацію, бо тоді він зможе дійсно оголосити священну війну проти Америки. Очевидно, Обама не наважиться прийняти це рішення, поки не набереться більше аргументів першого типу.

Загалом в будь-якому питанні, яке стосується України, президентові США відверто досить комфортно перебувати в позиції так званого лідерства з тилу (leading from behind). У Вашингтоні не раз доводилось чути про те, що американці фактично делегували вирішення кризи навколо України Німеччині. Є декілька пояснень, чому президент Обама не хоче виходити на перший план і приєднуватись до жодного переговорного формату по Україні. Зокрема - він не бачить, що в українському питанні можна досягнути помітного та, головне, ШВИДКОГО результату, а його адміністрації залишилось не так багато часу, щоб залишити помітну міжнародну спадщину.

По-друге, він не хоче грати роль у прогандистському шоу Росії на тему «як лідери великих держав Обама і Путін вирішують долю світу», а без такого шоу, зрозуміло, будь-які переговори з Путіним не обійдуться. Плюс, як би для нас це прикро не звучало, американці досі помітно не бажають списувати Росію як союзника у вирішенні інших міжнародних питань, які в топі пріоритетів Білого дому, можливо, навіть більше, ніж Україна. Американці, звичайно, переконують, що Україна жодним чином не може бути розмінною монетою у цій великій міжнародній грі, але відмовлятись від послуг Росії заради спокою України у Білому домі точно ніхто не збирається. Передусім, йдеться про Іран, бо там якраз можливе швидке рішення. І для нас, власне, вигідно у цьому контексті, щоб угода щодо Ірану до кінця червня все ж була підписана, і один російський важіль впливу (та тиску) був знятий.

Що дійсно у американців виходить дуже непогано з позиції лідерства із тилу, так це заохочувальна робота із запровадження й утримування санкцій. Причому, як власне американських, так і європейських. Відразу з кількох джерел мені розповіли, як нещодавно один з європейських лідерів мав необережність сказати американському віце-президенту та президенту про те, які шкідливі санкції проти Росії і як, взагалі-то, Україна сама винна, й отримав дуже різку реакцію й зіпсований настрій на виході з Білого дому.

Ну і нарешті. У мене вчергове склалось враження, що у США таки немає чіткої стратегії щодо України. Є якісь обриси, вони хочуть, щоб Україна була прозахідною, але як це має бути інституційно оформлено - за рахунок інтеграції в ЄС чи також у НАТО, або, можливо, якимось іншим чином - тут наразі особливо не вникають. На сьогодні тут відверто переймаються двома іншими речами - зупинити кровопролиття на Донбасі і зупинити корупцію у Києві. А підтримка України буде настільки сильною, наскільки українська влада буде віддано виконувати другий пункт, бо перший, зрозуміло, залежить від неї тільки опосередковано.