«Новий Шлях» зустрівся зі славетним українсько-канадським бандуристом Віктором Мішаловим (на фото), щоб обговорити сучасний стан української культури і ставлення до неї у широких масах народу.

«НШ»: Пане Мішалов, Ви ще за Радянського Союзу говорили, що більшість міського населення Центру, Сходу та Півдня України, на жаль, не цікавилась українською культурою і ставилась до неї зверхньо. Як людина, яка, з одного боку, вболіває за це, а зі другого споглядає ситуацію з іншої країни, чи Ви помітили якісь зміни у ставленні до української культури серед народу за ці роки? Хоча це питання треба розділити на до Революції і нинішньої війни та після.

ВМ: Насамперед треба сказати, що в Україні за ці роки влада практично не мінялася, усі комсомольці та комуністи залишалися при владі. І це впливало на життя суспільства, в тому числі на культуру. Але останнім часом почали з'являтися нові течії, такі як поворот до автентичної культури, не так до фольклорної, як до автентичної. За радянських часів розвинулася фольклорна культура - ансамблі Вірського, Вірьовки, всі ці великі колективи. Бо через великі фольклорні колективи була можливість контролювати людей. Наприклад, бандура була магнітом для свідомих українців, і їх влада контролювала у великих колективах.

Крім того, радянська влада і її послідовники робили все, щоб знищити українську культуру. Наприклад спалили фабрику музичних інструментів в Чернігові, де виробляли бандури. І за часи незалежности вони її не відновили.

А зараз є течія до автентизму. І тепер знайшлися люди, які зараз окремо, на кухнях у себе виробляють бандури, причому повертаються автентичні зразки. Повертаються назад релігійні, моралістичні матеріали у співаній культурі. І вся ця культура, де менше комерційності, знаходить більше і більше прихильників. Це такі артисти, як Тарас Компаніченко, Михайло Хай, Володимир Кушпет, Сергій Захарець, які виступали на барикадах і співали пісні, які віддзеркалювали ту дійсність. А фольклорні гурти були від цього подальше. Так що є зміни. Я не знаю, чи всі в Україні про те знають і розуміють, щоби його підтримувати, але це відбувається.

«НШ»: А якщо порівняти із західним світом? Наприклад, в Европі автентична культура теж не дуже вживана на рівні буденного життя. В Україні - може навіть більше, ніж в Европі, не кажучи про Північну Америку.

ВМ: Фольклорна культура, скажімо, в Німеччині чи Франції не така поширена і розвинена, як в Україні. В Україні за Радянського Союзу тримали людей у злиднях. Деяки люди мали вищий рівень життя, вищі зарплати й авта, але велика кількість людей жила в колгоспах, маленьких селах і маленьких містах, де не було доступу до вигід і західної культури. Й у такий спосіб народна культура до певної міри збереглася.

«НШ»: За період незалежности ця народна культура, на жаль, здебільшого розмивалася.

ВМ: Так, українська молодь зараз хоче мати західний рівень і стиль життя. Але є багато людей, які ринулися в народну культуру, і ця народна культура потихеньку дістає гідність. Наприклад, цей фільм «Поводир», який зняв режисер Олесь Санін, показує, що автентична українська культура конкурентоздатна на Заході.

«НШ»: А наскільки вона конкурентоздатна в Україні, в масовому плані?

ВМ: Коли чоловік після розлучення повертається назад до дружини, це не так легко, треба перебороти це «анти», яке є. В Україні, щоби закорінити любов до української культури, треба перебороти те цькування, що було за Радянського Союзу. І прийдеться попрацювати над цим. Це цілком можна зробити, зараз в царині української культури працює багато умів. Але загальне мислення залишається низькоякісним - мовляв, що там наша культура, куди вона годиться, подивіться, як Америка живе, як Росія живе. Проте все ж іде повернення до народних витоків - у піснях, у лікуванні - в нашому народі було дуже розвинене лікування на основі рослин, народні страви набагато корисніші за фаст-фуд. Є пласт людей, які це розуміють, і цей пласт розширюється, а знання поширюються.

«НШ»: Як Ви оцінюєте перспективу цього розширення народної культури, наскільки це буде масово? Зараз є сильна і широка хвиля патріотизму в Україні, але не схоже, щоби вона масово трансформувалась у хвилю культурної і мовної українізації.

ВМ: Я спілкуюся з багатьма людьми в Україні. Серед них чимало тих, які говорять російською, але відчувають себе українцями - вони народилися і виросли в Україні. Чи це їхня вина, що вони не розмовляють українською? Вони виросли в такому оточенні, де той, хто говорив українською, був нижчою, нерозвиненою людиною. І треба себе зараз переборювати, аби говорити українською.

Перехід від громадянського, політичного патріотизму до культурно-мовного патріотизму відбувається потихеньку. Він в Україні іде у християнський, европейський спосіб. Тобто, коли людина дозріла, розуміє це, то вона його приймає. Немає сенсу форсувати українізацію. Щоб не було, як колись - одна влада прийшла, одною мовою говоримо, інша прийшла - іншою. Наша завдання - не робити шкоди, а зробити так, щоби люди відчували, що є свобода, і щоби вони оцінили цю свободу. Бо ця свобода прийшла нелегким способом.