Українське XX сторіччя - дві світові війни, Голодомор, тоталітаризми. Колаборація й опір. 1991 року в нас знову з'явився шанс. За двадцять чотири роки ми мало не змарнували його.

Значною мірою ми його таки змарнували. З багатьох причин. У нас не було еліт (у нас їх немає зараз), а наші інтелектуали в найкращому разі бігли навздогін подіям, стібаючись від неусвідомленого безсилля.

Нас переконали, що мети досягнено - ми маємо прапор і гімн. Ми самі переконали себе.

Знадобилася Революція Гідності, аби ми побачили, що нічого не досягнуто. Що ми щойно на початку шляху. І він зовсім не такий, як ми собі уявляли.

Нас ставлять під сумнів. Торік з нас спробували зробити сорок п'ять мільйонів (чи скільки нас іще залишилося) фашистів. Пропаґанда - машинерія не нова, проте ми зблизька відчули, наскільки вона є формою геноциду. Не лише передує йому і провокує його, а є способом нищення.

Ми самі радо ставимо себе під сумнів, у нас все ще живе сервільність учорашнього раба. Ми ставимо пам'ятник австрійському імператорові Францові Йосифу I в Чернівцях і Катерині II в Одесі.

Ми ладні відшматувати і піднести кому-небудь, хто добре заплатить, на таці Галичину. Ми ладні назвати її Галіція.

Ми зрікалися Донбасу, поки втратили його частину.

Втратили Крим.

Замість політики пам'яті у нас політика пам'ятників. І війна. Вшановуючи жертв Другої світової, ми однією ногою прагнемо рухатися синхронно зі світовою спільнотою, іншою залишаємося в пізньорадянському міфі «Великої вітчизняної війни». Нашим політикам здається, що так певніше. Що саме це об'єднує.

Так само, як здається, що досить прапорів ЄС на Європейські площі, щоб бути в Європі. Щоб бути Європою.