Одним із найулюбленіших «видів спорту» в радянські часи справедливо вважається переповідання політичних анекдотів. Кілька з них досі тримаються в моїй пам'яті. «У СРСР все не так: Лєнін не Лєнін, а Ульянов, Жовтнева революція була не в жовтні, а 7 листопада, а кукурудза в Україні як телеграфні стовпи. Ні, не висока, а так рідко одна від одної росте».

Нині маємо справу із тривалим впливом російської пропаганди, й багато хто піддається оманливій ностальгії за комуністичними часами. Відтак куди більшого значення, ніж будь-коли досі, набуває право людини на правдивість інформації, викладу історичних подій, слів провідних публічних осіб. Проте частіше спостерігаємо ситуацію, коли брех­­ня на найвищих позиціях вважається невід'ємною частиною політичної роботи. Я добре пам'ятаю, як понад рік тому політики кількох країн сперечалися, чи брали участь в анексії Криму військові РФ. Владімір Путін, російський міністр закордонних справ Лавров і представник Росії в ООН Чуркін без тіні сорому стверджували засобам масової інформації, що бійці, які захопили стратегічні об'єкти на півострові, не належать до їхньої армії. Через кілька тижнів Путін нагородив у Кремлі офіцерів та солдатів своєї країни за участь в анексії АРК й таким чином пуб­лічно виз­нав, що російська війсь­кова розвідка має псевдо «зелені чоловічки». Захисники кремлівського ліде­­ра стверджують, мовляв, Владімір Владіміровіч не бреше, а просто застосовує військову хитрість. Ми маємо справу з колишнім офіцером КГБ, тож будьмо певні, що до його професійних навичок не входить говорити правду. Проте чи розумно тримати таку людину на посаді президента євразійської атомної імперії?

Коли 25 років тому ми співали гімн СРСР, його текст сприймався як спроба поета виставити реальність у кращому світлі. Зокрема, слова про «Союз [...] республик свободных» видавалися надто вже неправдивими. Проте Росія продовжує свою лінію брехні й сьогодні. Її методи давно апробовані: взяти історичний факт, очистити його від контекстів минулого та майбутнього, зробити акцент на прагматичній чи навіть цинічній назві історичного моменту. Це, власне, одна з варіацій на тему «історію пишуть переможці», як нібито задоволення імперіалістичних бажань може бути виправданням для чого завгодно.

Нещодавно президент «Российских железных дорог» Владімір Якунін, дуже близька до Путіна людина, заявив на чеському телебаченні, що введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини в серпні 1968 року було «актом солідарності країн, об'єднаних у військовому союзі». «Не було жодного вторгнення й окупації», - брехав чехам російський олігарх і, очевидно, анітрохи не соромився. Схоже діє і Владімір Путін, коли пояснює, що пакт Молотова - Ріббентропа мав слугувати для «гарантування безпеки СРСР». При цьому він забуває згадати і про репресії проти офіцерського складу Червоної армії напередодні війни, і про співпрацю з нацистською Німеччиною в період, коли Гітлер завойовував Західну Європу. Путін намагається приховати співучасть Москви у розв'язанні Другої світової, наголошуючи на спробі Польщі захопити невелику територію на кордоні з Чехословаччиною, що передувала пакту. Хоча це звичайна демагогія. Зрештою, в брехливій пропаганді іншого навіть бути не може.

З ескалацією російської агресії росте й брехливість Кремля. Держава, якій не щастить стати економічно успішною і забезпечити своєму народові соціально справедливе процвітання, вдається до обману й пустих обіцянок. Путін воює в Росії із внутрішнім ворогом. Мова насамперед про лібералів-західників, які намагаються працювати над інтеграцією Росії у світову економіку, тоді як їхні опоненти вбачають у цьому загрозу безпеці та цілісності держави. Східні традиціоналісти зосереджуються на векторі співпраці Росії з Китаєм та іншими партнерами в Азії. Завдання Путіна - утримати рівновагу та принаймні видимість стабільності російської держави, а це не так і просто.

Саме тому він намагається демонструвати силу й за допомогою агресій у Грузії та Україні презентувати Росію як світову потугу, яку інші повинні слухатись і якій підкорятися. Ця тактика дає результати, зокрема, всередині Росії. Культ президента росте, й населення здебільшого розуміє, що статус імперіалістичної великої держави передбачає гігантські видатки, тому громадяни повинні затягнути паски. Та чи перспективна й безпечна для Росії, як і для решти світу, обрана Кремлем політика брехні?