Всі просять прокоментувати історію з Боровиком. Я скористаюся відомим висловом про те, що дрібні особистості обговорюють людей, середні - події, а справжні особистості обговорюють ідеї. Я вважаю нижче своєї гідності давати особисті оцінки тим або іншим учасникам цієї історії.

Натомість я хочу обговорити системну проблему.

Напевно, праві ті, хто каже, що за майже 100 днів своєї роботи Sasha Borovik мусив би показати вагоміші результати. Але не забуваймо: ці 100 днів він очікував призначення. Його статус був невизначеним. Він не міг підбирати команду (лише волонтерів, які цілими днями сиділи у нього просто в кабінеті та у приймальні, бо не було іншого місця), не мав права підписувати документи, не мав мандату на жодні дії, не мав права офіційно вести переговори, не міг на законних підставах керувати підпорядкованими йому департаментами. На додачу скажу, що ці департаменти треба було створювати з нуля, бо у старій структурі їх не було.

І в мене виникає питання: як взагалі таке може бути, що міністр подає керівництву Кабміну подання на призначення, а керівництво Кабміну 100 днів зволікає? І це не поодинокий випадок! Я знаю багато заступників міністрів, що чекали майже стільки або й більше. Як взагалі можлива тримісячна робота у підвішеному стані, неважливо, чи мова йде про генія, чи про нікчему? Якщо б таке було у бізнесі, всі би сказали, що в компанії бардак, і винний в тому CEO.

Може, у нас уже все гаразд, і можна розслабитися? Може, ми вже перемогли у війні і запустили економічне зростання? Добре, нехай Боровик не підходить, з точки зору прем'єр-міністра, на цю посаду. Тоді навіщо тримати його, чому не відпустити і не дати команду шукати іншого? Може, питання призначення першого заступника міністра економіки має 100500-й пріоритет?

Але в нашому Уряді існує мораторій на критику один одного й особливо прем'єр-міністра. Це називається "бути командними гравцями".

Сміття не виноситься з дому, і тому суспільство та іноземні партнери бачать лише наслідок - гальмування реформ. Боровик просто першим виніс сміття, і тому виник такий сплеск активності в медіа та соцмережах. А ви попитайте урядовців без диктофону, і вони вам розкажуть безліч історій.

Імператив нинішньої української влади: реформатори та антиреформатори не повинні між собою сваритися, аби не допустити конфлікту на кшталт між Ющенком та Тимошенко. Сваритися забороняють європейці та американці, і тому політичні лідери тиснуть на "своїх", аби сварки не виносити на публіку. Доведений до крайнощів конформізм під таким тиском призводить до втрати облич усіма, якщо хтось один заявляє, що король голий.

Ця ситуація не має жодного виходу, окрім нових парламентських виборів, але й це не вихід, бо переможуть на них праві та ліві популісти, а також реваншисти-регіонали.

Ось чому у нас проблеми з реформами. Ось що треба обговорювати, а не особисті якості тієї чи іншої людини.