Останнім часом питання газових контрактів між Україною та Росією часто використовують для спекуляцій і маніпуляцій. Блогер Вячеслав Ільченко не тільки ретельно дослідив, а і систематизував великий масив інформації  

Газові контракти між Україною та Росією є однією із основних тем мережевих дискусій. Це - те, в чому кожен український громадянин вважає себе експертом, маючи при цьому в "багажі" виключно газетні публікації та політтехнологічні міфи. Тих міфів настільки багато зібралось, що статтю мені довелось поділити на кілька частин, відповідно хронології газових відносин між двома державами.

Довелось винести за дужки початковий період, який тривав з 1991 по 2001 рік - йому я присвячу окрему, не меншу за обсягом, публікацію, і почати розповідь про газові контракти з 2005 року, коли було розірвано угоди між РФ та Україною, і покладено початок щорічним газовим війнам, наслідки яких ми вигрібаємо по сьогодні.

Я виокремив чотири основних постулати, які й становлять базу "міфа про газові контракти 2006 року".

- до контракту, який існував до угод "Єханурова-Івченка" необхідно було щороку узгоджувати ціни, які назначались Путіним за лояльність;

- контракти, які існували до угод грудня 2005 року, розірвала Юлія Тимошенко;

- введення на український ринок посередника у вигляді РУЕ дозволило значно знизити ціну для українського споживача;

- Юлія Тимошенко все одно б розірвала договір і завела на ринок свого посередника, "Ітеру".

Розпочнемо з того, які саме угоди діяли на момент перемоги Майдану, а саме - січень 2005 року. А діяли тоді контракти, укладені ще в листопаді 2001 року, із поправками від серпня 2004 року. Це були перші в історії України дійсно довгострокові контракти, які повинні були діяти протягом 12 років. Тобто, закінчитись дія цих контрактів мала аж в 2013 році. І це був єдиний по суті договір, в якому жорстко фіксувалась ціна російського газу для України на рівні 80 дол. за тисячу кубометрів газу [3]. А 9 серпня 2004 року було укладено доповнення до нього, згідно якого ціна на газ знижувалась до 50 доларів, але також залишалась фіксованою, із збереженням решти норм договору.

Відтак можемо зробити перший висновок:

- ніякого щорічного узгодження цін не містилось в контрактах, які діяли на 2005 рік. Відтак нагальної необхідності в його розриванні просто не було.

Однак, як нам відомо, розірвати чи принаймні переглянути цей договір бажали практично всі тодішні гравці на політичному Олімпі. Зупинимось детальніше на цьому контракті, і що саме входило до його складу. Можливо, це підкаже нам, чому він все-таки був розірваний, чим і перетворив Україну на поле бою за "вонючий газ".

Отже, газові угоди 2001 року складались із трьох окремих документів, які було ратифіковано 15 листопада 2001 року:

- угода про умови резервного постачання і оплати російського природнього газу;

- угода про гарантії транзиту російського природнього газу по території України;

- угода про додаткові заходи із забезпечення транзиту російського природнього газу;

В цих угодах чимало корисної інформації. Нас же зацікавить кілька ключових речей, важливих для розуміння того, що відбулось в 2005 році. Перший момент: в цій угоді вперше було розписано баланс українського газового ринку. На 2001 рік (як, втім, і на 2004-й) газ в Україні складався із наступних компонентів:

- 18 млрд. кубометрів газу власного видобутку;

- 30 млрд. кубометрів газу, які постачаються "Газпромом" як оплата за транзит російського природнього газу;

- 30 млрд. кубометрів газу, які постачаються з Туркменії;

Загальний газовий баланс, в такому разі, складав 78 млрд. кубометрів газу. До туркменського контракту (як і до причин його втрати) ми іще повернемось, а поки що зауважимо, що на сьогодні ми купуємо у Росії 32 млрд. кубометрів газу [6]. Тобто, якби контракти 2001 року залишались в силі, ми могли б станом на 2012 рік (кінець дії контрактів):

- або повністю відмовитись від російського газу ще до 2012 року;

- або повністю забезпечувати себе за рахунок оплати транзиту російського газу.

В обох випадках вірогідність газових війн мінімізована, через прямий контракт між РФ та Україною і більш-менш прозорі розрахунки, які були описані в ст. 4 угоди про умови оплати російського газу. Разом із тим, цей договір закладав немаленьку міну під українську економіку через кілька дуже цікавих норм, на які звернув увагу лише один політик - тоді ще маловідома Юлія Тимошенко [7].

- створювався резервний фонд газу обсягом 5 мільярдів кубометрів для використання в критичних ситуаціях. Ціна цього резервного газу становила 80 дол., але у випадку перевитрат зростала в 1.5-2 рази. При цьому борг міг бути оформленим як єврооблігації;

- нові борги "Нафтогазу" чи бізнес-структур перед "Газпромом" автоматично визнавались державними, і знову ж таки оформлялись як єврооблігації;

- єврооблігації ж, в свою чергу, можуть брати участь в приватизації стратегічного майна, що відкривало дорогу схемам прихованої приватизації Росією стратегічних підприємств України, в тому числі й ГТС та газосховищ;

Подібна позиція і робить Юлію Тимошенко очевидним кандидатом на роль того, хто розірвав договір 2001 року. Мала підстави? Ще й які. Могла розірвати договір? Ще й як могла. Однак, в реальності контракти розірвали зовсім інші люди, зовсім з інших причин, і зовсім з іншими, далеко йдучими цілями, в яких інтереси України не враховувались взагалі.

Давайте подивимось на статтю 5 угоди про гарантії транзиту російського газу. Вона недвозначно забороняє Україні експорт газу шляхом встановлення так званого експортного газового мита в розмірі 140 дол. США за 1 тис. куб. м. (експортований газ стає неконкурентним через високу ціну). Таким чином:

- ліквідується схема реекспорту дешевого українського та туркменського газу в Европу, і заміщення його дорогим "понаднормовим" російським газом.

А тепер згадаємо, що в 2002 році було створено маловідому тоді компанію Eural Trans Gas, яка наступного ж року стала головним постачальником туркменського газу в Україну. Хоча створена вона була в маленькому угорському селі, а статутний капітал її становив всього 12 тисяч доларів. Сьогодні відомо, що її реальними засновниками були С. Могилевич та Д. Фірташ. Компанія дуже швидко взялась за роботу, і наростила свій обіг до 2 мільярдів доларів на рік. Взагалі, діяльність цієї фірми, як і діяльність її "наступника", "Росукренерго", ще очікує свого журналіста-розслідувача. Ну от наприклад, один тільки епізод - серед її акціонерів була британська фірма JKX Oil&Gas, яка уславилась... конфліктом з ФДМУ за право власності на газове родовище в Полтавській області.

Тобто, ця фірма з 2003 року взяла курс на монополізацію поставок імпортного газу в Україну, а її акціонери взялись за приватизацію українських газових родовищ. Куди подіти "зайвий" газ, плюс видобуте в приватних газових родовищах? Звісно же, погнати на експорт. А його блокує височенне експортне мито. Відповідно, у розриванні угод 2001 року зацікавлена була іще одна сторона - тоді ще невідомий Дмитро Фірташ.

Опосередкованим доказом того, що саме Фірташ стояв за розриванням цього договору в грудні 2005 року, може слугувати ще один маловідомий факт. Виявляється, саме І. Богословська, яка є одним із провідних членів парламентського "газового лоббі", в грудні 2005 р. рекомендувала не підписувати так званий міжурядовий протокол на 2006 рік. Саме непідписання цього договору потім і дало Росії привід говорити про підвищення цін на імпортний газ, що і започаткувало майже десятирічний цикл "газаватів".

Є у цього непідписання іще один наслідок. Як ми уже казали, угоди 2001 року передбачали фіксовану ціну на газ. Однак щороку необхідно було узгоджувати обсяги поставок газу в оплату транзита. Якщо такого узгодження нема, отже, використовуються домовленості, досягнуті на комерційному рівні. А в укладеному в 4 січня 2006 року комерційному договорі між "Нафтогазом" та "Газпромом" поняття взаємозаліку за транзит... відсутнє. Ми іще повернемось до аналізу цього договору пізніше. Поки що зауважимо, що в цьому договорі ціна на газ була обумовлена тільки на I півріччя 2006 р., а ціна за транзит визначена до 2011 року.

Таким чином, прийнята урядом Єханурова рекомендація І. Богословської не тільки послужила спусковим гачком до розривання угод 2001 року, а й є основною причиною розриву зв'язки поставок газу та його транзиту. А отже, основним рушієм процесу переписування договору і ввергання України в послідовність "газових війн" (як і посилання залежності України від Росії) був Дмитро Фірташ.

Давайте тепер поглянемо на ситуацію з іншого боку, і проаналізуємо хронологію газового конфлікту, щоб упевнитись в зробленому нами висновку.

Початком газового конфлікту 2005 року прийнято вважати 29 березня 2005 року, коли тодішній голова НАК "Нафтогаз" О. Івченко запропонував "Газпрому" перейти на прямі грошові розрахунки. А призначений він туди був 3 березня 2005 року... наказом Віктора Ющенка. Більше того, цей самий Івченко був одним із засновників його партії "Наша Україна" [12]. І за дивним збігом, існує досі не освітлений зв'язок між Олексієм Івченком та таким собі СП "Тайстра", яке отримало право на безмитний імпорт нафтопродуктів, і є засновником фірми... "Лівелла", по аналогічній схемі з якою збагатився С. Курченко. А на сьогодні також відомо, що Фірташ і Курченко мали спільний бізнес.

За дивним збігом, в тому ж березні 2005 року Юлію Тимошенко було грубо усунуто від будь-якого впливу на політику газових угод із Росією. Згідно ось цієї статті від 16 березня 2005 року, навіть відбувалось пряме нехтування її конституційними правами як прем'єр-міністра. Виявляється, що:

- О. Івченко був призначений головою НАК "Нафтогаз" без узгодження із нею як ПМ. При цьому сама Тимошенко хотіла оголосити відкритий конкурс на цю посаду, і мала як мінімум трьох претендентів на цю посаду. Жоден із них не був афільований із її політичною силою [18].

Тим не менш, Юлія Тимошенко не змирилась із тим, що її усувають від паливно-енергетичного комплексу, і активно цьому опиралась. В червні Анатолій Кінах, як віце-прем'єр, оприлюднив її позицію: існуючі угоди зберігаються і навіть будуть продовжені до 2013 р. Це і обумовило подальше розкручування конфлікту, у якого тепер з'явилась ще одна мета. Про це свідчить інтерв'ю В. Саприкіна (директора програм ПЕК в Центрі Разумкова) того часу, в якому він недвозначно вказує, що газовий конфлікт спрямований безпосередньо проти Юлії Тимошенко, і однією із його цілей є її усунення.

В тому ж місяці вона зробила першу спробу піти від газової монополії Газпрома. Тільки так можна розцінювати її візит у Францію, який чомусь запам'ятався тільки візитом в ресторан "Лаперуз". Насправді, цей візит ставив за мету підписання першого в історії України меморандуму про співпрацю з європейською газовою компанією, "Газ де Франс".

А в липні сталась подія, яка так і лишилась непоміченою широким загалом. Почалась вона з того, що Юлія Тимошенко розкритикувала політику "Нафтогаза" (який, як ми знаємо, повів активну кампанію на розрив газових угод) і недвозначно дала зрозуміти, що будуть відставки. 6 липня 2005 року мало відбутись засідання Кабміну, на порядку денному якого стояла діяльність О. Івченка як голови НАК "Нафтогаз"... але воно не відбулось.

Адже на критику "Нафтогазу" неочікувано різко відповів... сам Віктор Ющенко. Він наклав пряме президентське вето на будь-яке втручання Кабінету Міністрів (як ПМ, так і міністрам) в діяльність "Нафтогазу". Слід зауважити, що рівно напередодні вийшло інтерв'ю Юлії Тимошенко BBC, де вона прямим текстом заявляє, що в Росії існують сили, яким не подобається взятий нею курс на диверсифікацію енергоносіїв [23]. А 8 липня В. Путін на самміті в Шотландії ні сіло ні впало заговорив про те, що розвивати проект поставок російського газу в ЕС він може лише за умови гарантій Києва транзитувати газ.

Тобто, саме в липні 2005 року уже було відомо, що взимку цього ж року розпочнеться повномасштабна газова війна, яка призведе до розриву газових контрактів, і завершиться "гарантіями" для Москви. Її розпалювачами виступали:

- Володимир Путін;

- Дмитро Фірташ;

- Віктор Ющенко.

Основними виконавцями з українського боку були:

- О. Івченко;

- І. Богословська;

Фактично вона була прелюдією до операції з взяття під контроль українського газового ринку і перетворення його на велетенську годівницю, яка, за деякими оцінками, продукувала не менше мільйона чистого прибутку за добу [16], попутно перетворюючи Україну на залежну колонію РФ.

Єдиним політиком, який вже тоді реально намагався протистояти цій операції, була Юлія Тимошенко.

Друга частина. Таємниця газових угод.