Продовження дослідження блогера Вячеслава Ільченка щодо питання газових контрактів між Україною та Росією, які часто використовують для спекуляцій. Початок ТУТ

Перш ніж перейти безпосередньо до розгляду тих процесів, які відбувались протягом другої половини 2005 року, і призвели до розриву контрактів 2001 року, необхідно дати відповідь на кілька запитань, які виникають після уважного прочитання першої частини.
Найважливішим із них буде ціна на газ до 2001 року, чи певніше, контракти із Газпромом до цього часу. Так от, за період з 1992 по 2000 рік не існувало взагалі ніякого постійного контракту між Україною та Росією саме по газу. Більше того, з 1998 р. "Газпром" офіційно не продавав Україні жодного кубометра газу, а тільки постачав їй певні обсяги в обмін за транзит.

Виглядало це приблизно так: Україна транзитувала російський газ в Европу, виходячи із ставки 1.09 дол. за тисячу кубометрів. Щороку підбивались підсумки, і отримана сума за транзит ділилась на 50 дол. (це була номінальна ціна 1 тис. кубометра). Так отримувався обсяг "безкоштовного" газу. Він віднімався від загального обсягу газу, відібраного Україною за звітний період, і решта обсягу оцінювалась по 80 дол. за тисячу кубів. Це був так званий "платний" газ. При цьому рівень оплати був дуже низенький, порядка 30-40%, що давало Росії постійні приводи говорити про крадіжку газу.

Тому з 1998 р. Газпром перестав постачати Україні "платний газ", мовляв "хохлы газ воруют" (ось коли з'явилась ця фразочка). Саме в цьому році на ринку з'явилась фірма "Ітера", як оператор, який постачав газ на комерційній основі українському уряду. Та сама "Ітера", в лобіюванні якої звинувачували Юлію Тимошенко.

Взагалі, питання, яким саме чином "Ітера" зайшла на український ринок, ніким не освітлювалось. По замовчанню вважається, що її завела на наш ринок Юлія Тимошенко, адже свого часу ЕЕСУ плідно працювала з цією компанією по поставках туркменського газу. Правда виглядає трохи прозаїчніше. Офіційно "Ітеру" завів на український ринок безпосередньо "Газпром", коли вчергове постало питання поставки Україні "платного газу" . Причиною значилась систематична відмова Києва платити за "комерційний газ" і нездатність Газпрома "субсидувати" українську економіку. Ця фірма стала постачати Україні власний газ, з Ямало-Ненецького автономного округа (концесія на розробку родовищ там була видана саме в 1998 р.) та Туркменії, і таким чином, "Газпром" офіційно щезав з українського ринку.

При цьому середньоєвропейська ціна за газ на той час становила все ті самі 67 дол. Зауважимо, що саме за цією схемою потім буде формуватись тіньовий прибуток всіх посередників-операторів - як "Ітери", так і "Eural Trans Gas" та "Росукренерго" - протягом всієї історії газових війн.

Неофіційно ж "Ітера" була присутня на українському ринку з 1994 року як оператор... саме туркменського газу. Якщо коротко, то відбулось наступне: саме в цьому році РФ скасувала експортну квоту для Туркменістану в 11% від спільного обсягу експорта російського газу, і Сапармурат Ніязов, який до цього жваво торгував із майже усіма країнами СНД, зіткнувся із загрозою зриву всіх контрактів. Тоді й з'явився на ринку Ігор Макаров, засновник фірми "Ітера", яка постачала в Туркменістан продовольчі продукти.
Був заключений бартерний контракт, згідно якого "Ітера" викупала у Туркменістана газ, а навзаєм постачала продукти. В 1994 р. майже синхронно утворюється компанія ITERA International Energy Corporation, і з нею тут же підписує контракт Туркменістан, на поставку в Україну 14 млрд. кубометрів газу [4]. Чому саме Ітера? А тому, що Ігор Макаров із самого початку мав приязні відносини як із самим Ніязовим (казали навіть, що вони далекі родичі), так і з міністром економіки та фінансів Туркменістану Валерієм Отчерцовим, та тодішнім керівником "Газпрома" Ремом Вяхірєвим. Таким чином:

- з 1994 року будь-хто, хто хотів заключити комерційний контракт на поставку туркменського газу в Україну, натикався на "Ітеру", і оминути відносин з цією фірмою не міг ніхто. В тому числі і керівник фірми ЕЕСУ Юлія Тимошенко.

І ось коли ми почнемо простежувати туркменський слід компанії "Ітера", ми і виходимо на істинну причину появи компанії "Ітера" на українському ринку. Виявляється, влітку 1997 року Сапармурат Ніязов зненацька ліквідував фірму "Туркменросгаз" і припинив поставки газу в Україну. Формальною причиною була заборгованість Києва за поставлений газ. Невідомо, що саме відбувалось на тому сегменті ринку в той час, але уже в грудні 1998 р. почались нові перемовини між Україною та Туркменією про поставку 20 млрд. кубометрів газу. При цьому "Газпром" згоджувався транзитувати в Україну газ лише за умови, що оператором буде фірма "Ітера".
Контракт було заключено. А вів перемовини... особисто Президент України Леонід Кучма. А безпосередньо заключали контракт "Туркменнефтегаз" та "Нафтогаз України". Директором Нафтогазу тоді був Ігор Бакай.

Таким чином, виходить, що в Україну фірму "Ітера" завели фактично дві людини:

- Леонід Кучма

- Ігор Бакай.

А є іще більш цікавий факт. За деякими свідченнями фірма "Інтерпайп", яка стала ядром концерну Віктора Пінчука... першопочатково була афільованою структурою фірми "Ітера" [4], і тільки в 1997 р. перетворилась на потужний концерн "Інтерпайп Груп". Достеменно невідомо, чи це дійсно так, але "Інтерпайп" до своєї реорганізації дійсно був всього лише дилером "Ітери" в Україні. Таким чином, в коло людей, які завели Ітеру на український ринок, додається Віктор Пінчук, а фактично - це той-таки Леонід Кучма.

- так і виходить, що справжнім лоббістом інтересів компанії "Ітера" в Україні був саме він, другий президент України. Цілком ймовірно, що саме з його легкої руки газ став президентським бізнесом.

Таким чином, остаточно розбивається міф про те, що Юлія Тимошенко була лоббістом "Ітери". А ось вам іще цікава послідовність подій [4]:

9-11 лютого 2001 р. Путін зустрічається із Леонідом Кучмою, де приймається рішення про об'єднання енергетичних систем двох країн;
13 лютого 2001 року Генеральна Прокуратура України арештовує Юлію Тимошенко;

19 лютого 2001 року Ітера заключає контракт із Туркменістаном на нових умовах, і стає першим газовим монополістом з поставок газу в Україну.

З чого можна зробити тільки один логічний висновок:

- ЕЕСУ була знищена, а Юлія Тимошенко заарештована в 2001 р., тому, що заважали монополізації українського ринку газу. ЕЕСУ становила економічну загрозу, адже була єдиною достатньо великою корпорацією, здатною опиратись монополізації (все-таки третина газового ринку і дуже розгалужена система контрактів). Юлія Тимошенко становила загрозу політичну, адже вже тоді явно обозначила свій курс на демонополізацію української економіки і демонтаж системи Леоніда Кучми. Особисті мотиви президента, який хотів прибрати ключового політичного опонента, були лише приємним бонусом в значно більш глобальній грі.

Опосередкованим доказом цієї тези є маловідома постанова від 22 грудня 1995 року [7]. З легкої подачі Миколи Обіхода вважається, що цю постанову організував Павло Лазаренко в інтересах саме "Ітери" і "ЕЕСУ". На практиці ця постанова підписана Євгеном Марчуком, тодішнім прем'єр-міністром, а згадок поїменованих фірм в тексті постанови взагалі немає. Зате в його додатку міститься дуже цікаві п. 2 і 3. Вони визначали, що постачання газу суб'єктам господарської діяльності займаються оптові компанії за територіальним принципом. Ці дві норми провокували жорстоку війну за концесії на регіон (що, власне, потім і зробило таким всевладним Павла Лазаренка, і створило систему відкатів за право постачання газу в той чи інший регіон). Однак ці норми, в той же час, унеможливлювали монополізацію ринку, оскільки п. 3 явно забороняв поставки газа підприємствам поза межі "виділеного" оптовому постачальнику регіона.

Окремо зауважимо, що ця постанова - чи не єдина в історії України, яка регламентує дуже важливу річ (п. 2 постанови):
- комунальним господарствам постачається виключно український газ (через Держнафтогазпром), а комерційним споживачам - виключно імпортний.

Тільки таке розділення газопостачання унеможливлює заганяння України в газову кабалу. Попутно зауважимо, що цей факт розбиває іще один популярний міф про Юлію Тимошенко:

- за постановою від 22 грудня 1995 року Юлія Тимошенко принципово не могла "пиляти" український бюджет з двох причин: а) очолювана нею ЕЕСУ була оптовим імпортером газу, а вони не мали права прямого постачання комунальним господарствам (а відтак отримувати державні гроші); б) за п. 4 цієї постанови газ для потреб населення постачали лише три фірми - "Укргазпром" (це не та фірма, що заснована в 2002 р., а тодішній видобувний монополіст - див. наприклад, ось тут), "Укрнафта" та "Чорноморнафтогаз". Цікаво, що ці фірми не мали права закупівель у оптових імпортерів за тим же самим п. 4., а тільки забезпечували його зберігання.

Це, звісно, не скасовує "сірих бартерних схем", але конкретно схема із розпилом державних коштів для Юлії Тимошенко була недоступна за будь-яких умов.

Повернімось до теми про монополізацію економіки. В світлі вищенаведених фактів виходить, що для взяття під контроль українську економіку, необхідно було:

- знищити розділення в газопостачанні. Оптовий імпортер повинен був мати можливість продавати газ і комерційним структурам, і комунальним господарствам, а в ідеалі і мати у власності газорозподільчі мережі;

- знищити територіальний принцип газових поставок. Оптовий імпортер повинен був мати можливість постачати газ всій Україні, а в ідеалі стати монополістом.

Тепер стає зрозумілим, чому контракт 2001 року містив норми, проти яких тоді так активно протестувала Юлія Тимошенко, і про які я писав раніше. Все це було частиною єдиного плану по економічному завоюванню України.

Маленька пікантна деталь: джерело міфа про лобіювання Юлією Тимошенко компанії "Ітери" простежити надзвичайно складно. Однак його активізація припадає на два роки - 2005 і 2008 роки. За дивним збігом саме в цей час вона була прем'єр-міністром і відстоювала принцип прямого контракту між Україною та Росією про поставки газу, без посередників-монополістів. В 2005 році він озвучувався, в основному, маловідомими політологами, а ось в 2008 році в його реанімації засвітився Костянтин Бородін. За іще більш дивним збігом цей політолог в 2007 році був радником Юрія Бойко, а в 2002-2004 р. був прес-секретарем "Нафтогазу" саме в той період, коли там керував все той же Юрій Бойко. А він, в свою чергу, замішаний в засновуванні... "Росукренерго". Якщо додати до формули те, що в 2005 році з подачі Єханурова та Івченко газовим монополістом стала саме ця фірма, а в 2008 році Юлія Тимошенко повела активну роботу по прибиранню "РУЕ" з українського ринку, висновок очевидний:

- за міфом про лобіювання Юлією Тимошенко "Ітери" стояла саме група "Росукренерго".

Що цікаво, про свою мету прибрати в газових контрактах будь-яке посередництво, Юлія Тимошенко заявила ще в 2007 році. Але широким загалом це не було помічено.

Не менш важливо зрозуміти, чому Юлія Тимошенко, будучи послідовним противником попереднього газового контракту в 2002 році, в 2005-му зненацька вирішила його захищати, і в червні оголосила не просто про його збереження, а й продовження. Відповідь, як завжди, лежить на поверхні. Ось кілька подій за 2005 р.:

- в травні Газпром оголосив про підвищення тарифів на газ для Білорусі, і початок приведення цін на ринку СНД до європейського рівня, а це тоді становило 120-125 дол. за тисячу кубометрів;

- в червні Газпром виставив вимогу Україні підвищити ціну до 160 дол. (помітимо, що це ціна, значно вища за середньоєвропейську)
- в липні Газпром оголосив про підвищення тарифів для прибалтійських держав;

- у вересні Газпром оголосив про підвищення тарифів для Грузії;

- в листопаді Газпром оголосив про підвищення тарифів для Вірменії та Молдови;

- в грудні Газпром оголосив про підвищення тарифів для Азербайджана.

В принципі, вже по першим двом подіям ясно, що будь-яка спроба розірвати договори від 2001 р. призведе до заключення контракту на значно гірших умовах і означатиме значне підвищення ціни на російський газ. Юлія Тимошенко це розуміла, саме тому і зробила простенький вибір: якомога довше тримати чинним контракти 2001 року і таким чином виграти час для диверсифікації газових поставок. І цим самим врятувати Україну від монополізації.

На жаль, ця відчайдушна спроба провалилась, і Україна увійшла в період тіньової економічної війни Росії проти України, єдиною видимою частиною якої були газові війни 2005-2009 рр.

(далі буде)