В Українському католицькому університеті відбулась міжнародна конференція «Медіа і ідентичність», на якій серед інших виступив також історик Ярослав Грицак. Він розповів, чому вважає Євромайдан революцією прекаріату, і на прикладі історика Тоні Джадта показав, чому в умовах російської агресії важливіше артикулювати цінності, а не ідентичності.

Про прекаріат

Ми дивимось на Майдан 2014 року як на Майдан 2004 року. Я вважаю, що така перспектива не є добра, тому що в значній мірі Майдан 2014 року – це була революція прекаріату. Це люди, які зараз представляють політику вулиці й ставляться зі скепсисом до всіх старих партійних форм ангажування. Це люди, які зараз спілкуються в Фейсбуці чи в Твітеррі, де всі почуваються рівними. Для цього молодого покоління ідея вертикалі є чужа і навіть смішна. Тому для мене Майдан радше не є повторенням 2004 року, а приблизно той самий рух, що OccupyWallStreet, протести в Стамбулі чи на Болотній. Він не є артикульованим, але має певні спільні риси – люди, які виходять на вулиці, є молодими й успішними. Чим відрізняється Євромайдан від подібних рухів? Він – єдиний, який досі переміг. Одна з причин – більше шансів на перемогу мають ті революції, в яких є національний вимір. І завше постає питання, що є головним, – вимір прекаріату чи національних ідентичностей? На мою думку, це питання цього класу молоді, для якої національний вимір став каталізатором.

Люди, які належать до групи прекаріату, артикулюють цінності самовираження. Ці цінності є більш важливими, ніж мова, якою вони говорять, чи країна, з якої вони походять. Я був в числі тих людей, які в 2012 році ще казали, що в Україні революція висить в повітрі, – ми просто дивилися, як міняються цінності за останні 10 років. Дослідження чітко показують, що в Україні сталося те, що не сталося в Росії, – стався зсув у напрямок цінностей самовираження. Цей зсув був пов'язаний із появою нового середнього класу і покоління, яке ми називаємо «поколінням незалежності». Прекаріат в Україні існує в усіх великих містах, і, що важливо, він не має великих регіональних відмінностей. Важко сказати, що далі станеться з тією групою – вона ще шукає сенсів. Прекаріат ще не сформувався політично, але, на щастя, українська політична система не є постійною – більшість партій будуть розпадатися. І ця група зможе подати свій голос.

Про Тоні Джадта

Я вважаю, що Тоні Джадт був найбільшим істориком останніх 25 років. Блискучий розум, прекрасний стиль. Він народився в 1947 році у Британії, був євреєм і дістав дуже добру освіту. Його сім'я, як більшість єврейських сімей, походила зі Східної Європи і була лівацькою. Все дитинство хлопець слухав, як освічені євреї розмовляють про соціалізм.

В 1967, коли Джадт вже вчився в Оксфорді, він зробив дуже бунтівливий крок – залишив університет і поїхав до Ізраїлю добровольцем на ізраїльсько-арабську війну. Він був переконаним сіоністом, адже для таких людей, як його батьки, Ізраїль був мрією про справедливу соціальну державу. І 1967 рік був для Джадта великим розчаруванням, що раз і назавжди вилікувало його від хвороби сіонізму. Це була найбільша криза його життя, і з того часу історик став принциповим критиком Ізраїлю. У 2006 році він написав статтю «Держава, яка ніколи не виросла», де говорив, що Ізраїль нагадує підлітка-хулігана. Згодом, ще одну статтю про розв'язку єврейсько-палестинської проблеми, де висловився за ідею двох держав. Після цього декілька місяців євреї в Америці ділилися на тих, хто хотів подати руку Джадтові, й тих, хто вважав його зрадником. Також Джадт переосмислив свої лівацькі погляди. В 1968 році він опинився в Парижі, бачив революцію і зрозумів, що ті студентські протести не мали жодної артикульованої сенсовної ідеї. Потім він шкодував, що в той самий час не взяв участь у революціях в Празі і Варшаві, бо вважав їх набагато змістовнішими. Одним словом, незважаючи на своє коріння, він завше критикував сіонізм і міг послідовно деконструювати лівацькі дискусії з найбільш іменитими інтелектуалами.

Джадт був сформованою особистістю, коли в 1970-х роках у Британію нарешті прийшов постмодернізм. Ця течія відразу стала дуже популярна, всі хотіли бути постмодерністами. Джадт знав досить близько Фуко і Дерріду. Він не казав, що вони ідіоти, але ставився до них дуже скептично – вважав, що їхні твори мають дуже мало відношення до чогось вартісного. Дивлячись, як його приятелі легко піддаються на цей «елегантний нонсенс», Джадт вирішив закінчити кар'єру. Вилікував його близький приятель, який дав дуже добру пораду – вивчити чеську мову. Джадт взяв річну відпустку і поїхав у Прагу на рік викладати. Рік спілкування зі студентами не про постмодернізм, а про щось реальне, повернуло йому відчуття важливості своєї праці. Десь починаючи з цього часу Джадт все більше рухається із Західної Європи до Східної.

Найбільш відома його книжка – «Past Imperfect», яка вийшла відразу після розпаду Союзу. Це книга про Сартра і його середовище, книга, яка прагне пояснити, чому геніальні люди закривали очі на сталінські злочини. На мою думку, це краще з того, що постало за останні 25 років. Що дуже важливо, Джадт починає розуміти цінність Східної Європи – розуміти, що Східна Європа має певні уроки, яка робить її глибшою, ніж те, що він бачив на Заході. Ще одна відома його книжка, «Postwar: A History of Europe Since 1945» – це, можливо, перша спроба, коли Східній і Західній Європі дається майже однакова кількість сторінок. Джадт вважає, що в Східній Європі робиться щось дуже важливе. І в 2004 році він пише текст, який мало хто знає – текст про Україну. В ньому він показує, що не існує суто українських проблем, всі ці проблеми – це європейські і світові.

Хочу звернути увагу також на один есей, який англійською звучить як «Edge People», українською ж переклали як «Пограничний народ». У ньому Джадт описує своє борюкання з ідентичністю – він був євреєм, але чув себе чужим серед євреїв, був марксистом, але дуже швидко розрахувався з цим. Словом, не мав жодної ідентичності, до якої почував якесь особливе зобов'язання. Джадт говорить, і це дуже важливо, що у сучасному світі євреї займаються єврейськими студіями, українці – українськими, жінки – гендерними, афроамериканці – афроамериканськими. Кожен витворює певне гетто ідентичності, і це, власне, заважає бачити розв'язки, що стосується всіх людей, а не однієї групи.

Про цінності й ідентичності

Джадта дуже часто порівнюють з Орвелом, хоча сам він вважав, що ближче до Камю і Колаковського. В Орвела є дуже гарна метафора – він розповідає, як одного літнього ранку пив чай на веранді, і в блюдечко з медом сіла оса. Орвел заради забави розрізав її ножем навпіл. Оса зрозуміла всю трагічність ситуації, тільки коли спробувала злетіти. Сучасна європейська цивілізація є цією осою, яка уже не прив'язана до того, що називають європейськими цінностями, але цього ще не знає, – вона захоплена тим, що споживає мед.

Камю, Колаковский, Джадт вважали, що якщо ми говоримо тільки про ідентичності, то ми є перед дуже великою і глибокою проблемою. І майбутнє нашого світу має зовсім невеселий вигляд, якщо ми не спробуєм перейти з ідентичностей на мову цінностей. На мою думку, це власне те, про що був Майдан. Україна є останньою європейською державою, де люди були готові жертвувати життям за те, що ми називаємо «європейськими цінностями». На жаль, цей досвід наші потенційні союзники не зауважили.

Вертаючись до тези, що нема окремо української розв'язки, нема окремо європейської. Якщо це справді так, то світ так і не рухається в сторону, в яку ми б хотіли. Це не означає, що треба опускати руки, це означає, що ми повинні бути голосніші. Джадт, закінчуючи свій есей «Пограничний народ», говорить, що важливі речі можна робити тільки в містах, де є багатокультур'я. І він називає дев'ять міст, три з яких є в Україні. Джадт вважає, що Східна Європа має щось сказати. Тому і ми повинні розуміти, настільки ми всі тут є важливі.

Записала Богдана Потішка

Фото: Аліна Смутко