Напевно, левова частка широкого загалу споживачів української медійної продукції дотримуються не надто високої думки про так звані маленькі видання із периферії. Навіть попри те, що знайомство із ними поважної частини таких скептиків обмежується хіба одним-кількома переглядами вряди-годи. Не дивно, що на тому бідному ґрунті домінує бур'янисько стереотипу, який видобуває із надр пам'яті закіптюжений образ класичної «районки» – уособлення всього нудотного, конформістського й зашкарублого, що тільки може бути у вітчизняній журналістиці.

Звісно, далебі не всі медії такого малого калібру настільки архаїчні, що хоч ховай тамтешніх працівників на чолі із застарілими душею ще в сиву давнину редакторами під їх сторінками, пожовклими від штампів і «вічної» старорежимної улесливості до навіть найдурнішого, але таки «начальства». Хай, мовляв, замизкані невблаганним часоплином архіви тихо шарудять і заколисують їхній вічний сон, а в тому шурхоті ветеранам газетного фронту най учуватимуться такі любі полум'яні гасла давно загаслих п'ятирічок і безглуздих «подвигів» паразитичного соціалістичного будівництва.

Насправді й у цьому зневаженому в Україні медійному сегменті трапляються цілком добрі, пристойні видання. Деякі ж рідкісні районки цілком можуть почубитися зі своїми поважнішими колегами вищих вагових категорій, при цьому – майже на рівних.

Отже, хороше там є, проте його не вистачає. Часто на перепоні стає особливо страшна в українських реаліях примара браку фінансування, адже більшість тих-таки районок – на іржавім ціпку не менш поплямованої корозією аморфної істоти на ім'я «місцева влада». Недарма ж у вихідних відомостях так часто бачимо чи не смертний присуд на кшталт: «Засновники газети – отака-то райдержадміністрація, райрада і колектив редакції».

І хоч ті малодержавні мужі в комплекті до власної злодійкуватості ще й на зайву копійку скупі, публікувати доводиться практично все, що спускається каналізаційними трубами владної вертикалі із клозету нагорі. Наприклад, помережані чорно-білими (не всім щастить на кольоровий друк!) квіточками-візерунками вітання всіляким достойникам найрізноманітнішого штибу й загалові посполитої решти із нагоди знаменних дат. Звісно, від імені впливових співзасновників, часто самотужки вигадуючи ті солодкі слова, що мають учергове вилитись із їхніх заклопотаних голів і бути божою росою для слухняних підданих із заплющеними очима.

От і доводиться не жити, а виживати – животіючи. З усіх сил намагатися вкотре підперезати черевце найнагальніших потреб закоротким паском бюджету, вмовляючи горішніх череванів-співзасновників на які крихти із панського столу. Іншого шляху, ніж оця традиційна «дорога сліз», буцім нема. Насправді ж, звичайно, є.

Ген у Польщі брати наших бідак по медійному калібру за стабільними життєдайними прибутками подались у рекламу. Не поспішайте скрушно кривити рота і сміятися на кутні, мовляв, кого ж у цій царині аморальності привабить цнотлива умовна міськрайонна газета «Голос Золотопупівщини» (хто не читав «Хулія Хурину» незабутнього Миколи Куліша – щиро раджу, хоч там і не геть про це) із накладом у тисяч зо шість-сім примірників, та й то намальованим – для місцевого престижу й підтримки редакторової самооцінки в тонусі потрібного градусу. Ще б пак привабить! Тільки треба знати не лиш де риба ловиться, а й як її зловить. Підказує журналістка із Запоріжжя Тетяна Гонченко:

Вісімдесят польських маленьких газет домовилися й увійшли в асоціацію. Якщо раніше кожному такому часописові йти до крупного рекламодавця не було сенсу, бо дрібний тираж нікого не цікавить, то тепер представник цієї асоціацій приходить і каже – наш сумарний наклад 400 тисяч, а це крутіше, ніж більшість іменитих великих видань. Звісно, рекламодавцям це цікаво, вони роблять замовлення, а отриманий бюджет вже пропорційно розподіляють між усіма газетами асоціації.

Словом, отак тамтешня медійна дрібнота згуртувалася й отримала змогу вполювати велику здобич, якої вистачає на всіх. Тож можна не тільки жити, а й розвиватися – чого так бракує нашим виданням, і не тільки поза медійними магістралями столиці й амбітних центрів. Агов, редактори «районок» й інших рупорів периферії!

Тетяна Гонченко сумнівається, чи вдасться скористатися досвідом польських сусідів там, де ЗМІ передовсім воліють не заробітків, а належної інформаційної обслуги ясновельможних власників – отих, що співзасновники, зокрема. Зізнаюся, і я не певен щодо успіху цієї ініціативи «там», тобто – тут, у нас в Україні. Хоч і не через згадані загалом слушні сумніви.

Мені йдеться насамперед про інше, ніде правди діти – також стереотипне. Більшість отих редакторів більшості таких видань ніколи цього не прочитають. У них, на жаль, палка комсомольська любов і віддана, немов затятий ленінець, звичка до дещо інших каналів інформації. Не таких модерних, як ті ваші інтернети зі своїми інтернетрями.