Вже вдруге День журналіста представники цієї професії відзначають в неоднозначних умовах. Революція гідності розправила багатьом із нас плечі, а війна не просто проявила сутність багатьох людей, а й примусила замислитись над справжнім змістом слів. Виявляється, за словом, окрім звичної семантики, можуть стояти долі. Дійсно, за рік стрічки повідомлень наповнились страшною статистикою, а слово налилось кров'ю. Слово - куля, яка вбиває. І від автора залежить, чи ця куля полетить у ворога, чи в спину українському солдату. Слово - нота, у симфонії смислів. Словом можна приспати, відволікти увагу, спровокувати, навіяти.

Журналісти можуть як самі провокувати чергові вододіли в суспільстві, так і, навпаки, об'єднувати людей, закладати фундамент спільних ідей. І саме війна наживо показала, хто є хто в нашій професії. Багато журналістів цього дня відмовилось від державних нагород саме тому, що не відчувають доречним у період, коли військові віддають життя, якось виокремлювати себе. Не до свят, не до загравань із владою. Влада має відчувати пильність ЗМ,І знаючи, що кожен її крок розглядається громадськістю не просто під мікроскопом, а й з нарваністю бультер'єра, який вчепившись не послаблює щелепи.

Це і є принциповість. Це і є засади для доведення справи до кінця. Адже знаємо, що українська журналістика частенько страждає схильністю не з'їсти, а понадкушувати. Позбутись такої поверховості можна, лише маючи громадянську позицію та системне бачення проблем. Не розглядати епізод відокремлено, а дивитись на нього з позиції загальних тенденцій. Не механічно складати пазли, а вивчати процес у низці причинно-наслідкових зв'язків. Наразі ми бачимо, що журналісти поки що так і не домоглись навіть покарання замовників вбивств своїх колег.

Лише деякі ЗМІ системно і методично підходять до висвітлення зокрема справи Гонгадзе, яка докором всім нам досі залишається не розкритою. І це при тому, що ім'я замовника у всіх на вустах. Саме в цьому нюансі розкривається порочність системи відносин суспільства і влади, бідних та багатих, безправних і тих, кому дозволено майже все. Ми знаємо злочинця, але не можемо покарати.

Позбутись такої двоякості, яка сама по собі є глибинно аморальною, можна, лише уникаючи евфемізмів, називаючи речі своїми іменами. Війна від нас вимагає бути чесними. Передусім із собою. Правда на боці відвертих і нелукавих. І саме правда є єдиною нашою зброєю, як патетично це б не звучало. «Той програв, хто уподібнився», писав Марк Аврелій. Фраза, яка актуальна і досі в умовах війни з ворогом внутрішнім і зовнішнім, який зливає каналізаційними стоками пропагандистських ЗМІ нечистоти брехні. І в тому числі через внутрішніх ворогів з нами воює ворог зовнішній. Перед тим як пустити на нашу землю танки, Кремль робить все для того, щоб нас розхитати, щоб ми залишились «напів» - напівнацією, напівдержавою, напівгромадянами. На жаль, деякі журналісти не просто працюють на ворога, але й, граючись в псевдооб'єктивність, самі стають такими «трошки вагітними». Хтось свідомо, а хтось «по неразумению». Адже будьмо відвертими - журналістом, як і більшістю людей, легко маніпулювати, якщо в об'єкта маніпуляції немає стрижня і системного бачення. Природа людини така, що кого не можна купити, того можна залякати, кого не можна залякати, того можна вбити. А ще є вади, самозакоханість, сегментне мислення, яке інакше називають «хатою скраю». Все це кнопочки і важелі в наших душах, на які можна натиснути, за які можна смикнути.

Та контракти з чортом лише зовні здаються двосторонніми. З рогатим баланс в 30 срібняків завжди часто не сходиться на життя. Як не згадати трагічний епізод одної луганської журналістки, яка будучи начебто адекватною, пішла на співробітництво з проросійськими бандитами і була в травні розстріляна в одній із «розборок» разом зі своїм «шефом». Її кров натякає на той чортовий баланс, де сальдо завжди від'ємне.

Влада розбещує, і вчорашні кумири, як дерев'яні боввани, можуть непомітно підгнити зсередини. Бісики лоскотять хвостами душі безпринципних. У нас є приклади і масового походу журналістів в парламент, і «кнопкодавство» тих, хто учора приміряв на себе терновий вінець святих мучеників за правду, і поїздки колишніх правдоборців у Давос з тими, хто колись вбивав журналістів. І справа тут навіть не в бажанні заробити чи необхідності відпрацювати. Справа ще й в тому, що дехто до свого фаху ставиться як до конвеєрного фаст-фуду, де текст і фраза готується до смаку. Смажене і приперчене, а не пережите, осмислене, вистраждане. Журналісту можна вибачити помилку в слові і навіть у висновках, але не в системі цінностей. Збої в цій системі відкривають дверцята згаданій ворожій каналізації брехні.

Щоб суспільство не доходило до точки кипіння, як це сталось на Майдані, саме журналісти повинні не давати спуску тим, хто взяв до рук владні повноваження. Це не завжди вигідно, часто неприємно, а інколи і небезпечно. Але це місія. І саме усвідомлення місії насичує життя сенсом. Тоді професія із технічного набору методів і прийомів стає для людини осердям у її долі. Треба усвідомлювати, що стаття - це не просто набір фраз, не просто думки автора щодо тих чи інших подій. Стаття - це вчинок. Нація, яка народилась у муках і яку ледве не приспали в утробі лукаві «шептуни», вимагає і від журналістів усвідомлювати, що в тому числі вони є акушерами при цих пологах. Журналісти можуть виводити токсини із організму суспільства, але через них можуть і впорскувати в його жили отруту. Життя чи смерть держави - такою може бути ціна слова, що пролунало.