Нові-старі фігури на політичному олімпі України лише усталили легке відчуття дежавю, що проймало кожного більш-менш втямливого громадянина, який пам'ятає маразми брежнєвської епохи. Двадцять п'ять років спроб прорватися на Захід, уся ця атрибутика з інтернатами-фейсбуками та іншими досягненнями тамтешньої цивілізації пішли коту під хвіст: ми опинилися там, звідки починали.

Совок виліз із шанців, став агресивнішим, бо тихенько знову опановує владу. Ба більше, -- він переконує навіть маститих «яйцеголових», тих, хто за будь-якої нагоди надривно критикує «режим», що найліпше - «ніжно колаборувати», користаючись плодами накраденого олігархами, і при цьому залишатися опозиціонерами.

Отже, черговий застій? «Епоху можна вважати закінченою, коли вичерпалися її засадничі ілюзії», -- писав Артур Міллер. Засадничі ілюзії брежнєвізму перестали бути ілюзіями, вони трансформувалися у реалії, вони набули форм титульної ідеології, з тією лише різницею, що в країні позірно зберігається «демократія за замовчуванням», тобто держава зупинилася на порозі приватних помешкань.

Сенека в листі до Луцілія повчав: «Усе минає з тим, аби повернутися». У нашій з вами ситуації це доволі трагічний висновок, позаяк ті, кому зараз лише 20-25, не цілком усвідомлюють засадничих сенсів чергового зигзагу української політики. Вони виросли у вільній країні, і як, до прикладу, їм адаптуватися до подвійних стандартів, які щораз то глибше проникають у звички і менталітет спільноти? Так, вони втямили, що у «нас», за цієї системи все можна вирішити за гроші. Але як бути, коли й твої гроші, твій особистий успіх стають приводом для зазіхань з боку тих, хто має до того ж і владу? Як боронитися від свавілля чиновників і скоробагатьків, коли ти маєш лише гострий розум, добрі знання і більш нічого?

Прогресує пристосуванство, - воно дає шанс вижити, зовсім, правда, непевний шанс. Повертається безнадія, щораз то частіше виливаючись у приватні сповіді на кшталт «у цій країні робити нічого, треба рвати звідси якнайчимдуж». Нормою стає внутрішня еміграція: це тоді, коли людина має власну думку, і ця думка не вписується в чітко окреслену дилему «влада - опозиція». Причому, друга складова цього укладу теж доволі умовна, декоративна та хитка. «Усе минає з тим, щоб повернутися...».