Ухвалена 28 червня 1996 року, докорінно перероблена 8 грудня 2004-го, повернута до попереднього стану 30 вересня 2010-го, двічі «підрихтована» (у листопаді 2010-го й у червні 2013-го), нарешті, 21 лютого 2014 року знову повернута до формулювань, ухвалених у грудні 2004-го... Все це вона, багатостраждальна Конституція України, на яку чекає неминуча й докорінна трансформація - частина, очевидно, буде змінена ще цього вересня, частина - пізніше, тож від тексту 1996 року залишиться, очевидно, не так багато.

А разом із фундаментальними змінами неминуче зникає й певний відтінок сакральності, за визначенням притаманний Основному Закону будь-якої держави. Адже йдеться не просто про один із ухвалених парламентом і підписаних главою держави законодавчих актів, а про певний символ, про політичне обличчя країни, про певні напрямні суспільного розвитку. Тож навіть «сталінська Конституція» із хрущовськими модифікаціями не була якимось пустопорожнім папірцем: її використовували у своїй діяльності інакодумці доби «розвиненого соціалізму», і навіть усесильні «компетентні органи» часом змушені були відступати. Хоча правилом і для них, і для партійних комітетів усіх рівнів - аж до політбюро ЦК - було якраз свідоме і цинічне порушення наче й обов'язкового для всіх Основного Закону. Така практика сягнула часів горбачовської перебудови - і на перший погляд парадоксальним, але, якщо вдивитися, то закономірним чином немалою мірю сприяла падінню влади КРПС і розпаду СРСР. Бо ж якщо одна з головних підвалин державного буття гнила й нічого не варта, то саме це буття, ця політична система також перетворюються на щось прогниле...

Така небезпека, на щастя, ще не є актуальною для України, але на її цілком реальну перспективу варто зважати. Бо ж ставлення до Основного Закону і в політичних колах, і в суспільстві далеке від ідеалу. Пересічним українцям важко відстежити зміни в тілі Конституції, а політичні верхи будуть систему влади радше відповідно до свого впливу та бажань, аніж до конституційних норм. Скажімо, ні для кого не таємниця, що центр політичної влади реально перебуває в Адміністрації президента, а не у Верховній Раді й уряді; тож не випадково тепер уже екс-голова СБУ Валентин Наливайченко заявляв, що його візит до США скасувала саме ця адміністрація, яка, за Конституцією, входить у «консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби» глави держави, але аж ніяк не управлінські, ще й із правом зверхності над керівником спецслужби...

Сказане не означає, що з чинною Конституцією можна так поводитися чи що до неї не потрібні зміни. Зміни потрібні. І нехай Основний Закон виявиться в результаті цих змін латаним-перелатаним, просто потрібно буде пам'ятати: він перетвориться на експериментальний, а відтак тимчасовий. Можна вже зараз передбачити, що деякі пропоновані президентом і його іменним блоком у Верховній Раді конституційні зміни не приживуться, натомість практика підкаже необхідність інших змін, які зараз досить складно передбачити. До речі: вже цього року було би потрібно, нарешті, щоб у Конституції з'явились положення, які регламентували би статус і діяльність адміністрації глави держави. Бо ж дуже не схожа чинна адміністрація на допоміжний чи дорадчий орган, чи не так? Можливо, варто передати більше функцій РНБО - а з АП взагалі зробити невеличку особисту канцелярію глави держави?

Але це тільки один штрих до конституційних проблем, які постають перед Україною. Загалом же суспільству й державі потрібна постійна, стабільна, розрахована на десятиліття Конституція. Причому - з «біографією». Адже навіть Основний Закон 1996 року мав свою передісторію, яка підкреслювала його суспільну значущість: довготривала робота Конституційної комісії, громадські обговорення у мас-медіа різних варіантів проекту Основного Закону, Конституційна угода 1995 року, намагання Леоніда Кучми шляхом проведення референдуму перебрати на себе повноваження на рівні його колеги Олександра Лукашенка, нарешті, драматична «конституційна ніч»... Усе це додавало суспільної ваги Конституції. Великий суспільно-політичний резонанс мали й події початку 2000-х, коли Кучма та його адміністрація, очолювана Віктором Медведчуком, розпочали (за фактичної підтримки соціалістів Олександра Мороза) політичні ігрища зі змінами в Основному Законі, щоби зробити його позірно демократичнішим, при цьому реально залишивши всю повноту влади в руках кількох кланів. Звичайно, навряд чи новій стабільній Конституції європейської України потрібні скандали про її створенні та ухваленні - але за будь-яких обставин вона не може бути результатом кулуарних домовленостей кількох політичних сил, вона повинна бути справжньою суспільною угодою між прогресивними прошарками українського соціуму (а таких, як показують соціологічні опитування, нині в нашій країні переважна більшість).

Інакше кажучи, розрахованій на тривалу перспективу Конституції України потрібне позитивне суспільне реноме. Тож потрібно створити конституанту, тобто спеціальний орган, який працюватиме над Основним Законом, - тільки не пародію на неї, як це намагався зробити Ющенко і зробив Янукович, а серйозну й відповідальну структуру, до якої мали би входити авторитетні інтелектуали, і не лише фахівці з конституційного права, а й історики, соціологи, незалежні від партій політичні експерти і просто гуманітарії-енциклопедисти (їх небагато, але вони є). Відкритим питанням є спосіб обрання такої конституанти, бо вона не повинна складатися із призначених на основі довільних критеріїв кимось (президентом, парламентом, урядом, не має значення) осіб. Але, думаю, це розв'язуване питання. Головне - щоб невдовзі після внесення змін до чинного Основного Закону ця конституанта розпочала працювати, уважно відстежуючи всі плюси й мінуси нововведень. При цьому вона не повинна ані надто поспішати, ані спеціально гальмувати процес напрацювання нової Конституції, щоб потім винести її проект на всезагальне обговорення, і лише після цього - на затвердження і всенародний референдум, для надання максимальної легітимності.

Навряд - навіть у разі оптимального темпу конституційних змін і політичних процесів - це відбудеться раніше, ніж за 2-3 роки. І навряд чи в разі реалізації запропонованої схеми можна буде визначити один день, напряму пов'язаний із новою Конституцією, - день референдуму? день ухвалення Радою? Втім, можливо, що робити День Конституції святковим і вихідним буде не варто, - краще вже зробити вихідним 14 жовтня, традиційний (ще з козацьких часів) день українського війська. Отож постає запитання: можливо, вже зараз 28 червня нічого не символізує, відтак є не святом, а банальним додатковим вихідним, бо ж реально чинна Конституція ухвалена 8 грудня, а попереду серія нових принципових змін до неї?