Першочерговим завданням російської «гібридної війни» на першому етапі її розгортання було знищення реальної державності України та розчленування нашої країни на квазіфедеративних засадах на різні, підконтрольні кремлівському керівництву, анклави. Нині вістря головного удару на карті нового «плану Барбароса», який зберігається в сейфах кремлівських стратегів, націлене на Європу. Інформаційна складова цього плану передусім має на меті досягнення двох пріоритетних цілей:

1. Нав'язування європейському політикуму власне російського бачення причин та наслідків війни в Україні та погляду на саму Україну як «failed state», як суто олігархічну державу, яка знищує власних громадян і яка ніколи державою, власне, не була. У цьому плані Державі Україна протиставляються «народні республіки» (ДНР й ЛНР), буцімто цілковито позбавлені олігархічних впливів. Цільовою аудиторією цієї інформаційної атаки є як європейське експертне середовище, так і представники (носії) масової свідомості.

2. Посилення внутрішніх протиріч між європейськими державами «багатої Півночі» й «бідного Півдня», а також між Європою та США.

Для цього використовується весь напрацьований за останні 10-20 років інструментарій, починаючи від прямого ідеологічного й економічного тиску й закінчуючи більш витонченими «культурницькими» підходами. Йдеться, передусім, про створення підконтрольних кремлівським керівникам експертно-аналітичних структур в Європі, про «персональну обробку» окремих високофахових експертів та журналістів, високого рангу екс-політиків. Скажімо, уже традиційним стало призначення на керівні посади в афілійованих з «Газпромом» структурах колишніх німецьких політиків високого рівня. Не дивно. що чимало російських економічних диверсій, спрямованих проти України, починаючи з будівництва газопроводів в обхід України й закінчуючи різними ембарго, німецька сторона в особі зазначених діячів типу Герхарда Шрьодера часто виправдовує тим, що для Заходу Росія є передусім цінним економічним партнером, якого не варто втрачати через Україну.

Йдучи у кільватері кремлівської пропаганди, подібні західні політики часто підхоплюють гасла кремлівської деструктивної пропаганди, які вишиковуються у наступну софістичну схему:

1) в Україні немає ніяких російських військ;

2) тут насправді точиться громадянська війна;

3) Україні не варто допомагати, особливо зброєю, й особливо - летальною зброєю;

4) санкції проти Росії - це неефективний шлях тощо.

На шкоду не лише національним інтересам України, але інтересами європейської та євроатлантичної спільноти різноманітні прикуплені Росією «експерти» активно «відмивають» в інформаційному просторі дії Кремля, просувають у світовий інформаційний простір вигідні Росії меседжі.

Така інформаційна політика Росії призводить до посилення істотних внутрішніх протиріч в Європі, впливу Кремля у Європарламенті та на окремі політичні сили у Франції, Італії, Іспанії, Німеччині та інших країнах Євросоюзу. Особливо відчутний деструктивний вплив Кремль справляє на країни Центральної й Східної Європи, які постраждали більше від благополучних країн Західної Європи від світової фінансово-економічної кризи, яка розпочалася в 2008 році, але й досі далека від свого завершення. Саме на підтримку цих країн Кремль і розраховує передусім, блефуючи в плані можливого надання цим країнам фінансової підтримки у разі, якщо вони поводитимуть себе «належним чином».

У будь-якому разі, така політика Кремля, яка здійснюється за старовинним правилом «поділяй і володарюй», призводить до зростання напруги у відносинах між європейськими державами, коли лінії зовнішніх і внутрішніх розколів стають дедалі рельєфнішими і загрожують самому існуванню європейської та євроатлантичної спільноти, коли європейський політичний (а відтак - і безпековий) простір стає більш фрагментованішим, суто ситуативним, а отже й непередбачуваним, вимушеним мати справу не лише із зовнішніми атаками, але й з внутрішніми суперечностями.

Типовим прикладом такої політичної фрагментованості й ситуативності є балканські країни колишньої Югославії, до яких особливо привернена увага Кремля. Македонія, наприклад, станом на другу половину травня 2015 року, саме із-за деструктивного російського впливу та надмірної орієнтації офіційного Скоп'є на лінію Кремля переживає важку внутрішньополітичну ситуацію. Звичайно, МЗС РФ у цій дестабілізації та спробах організувати чергову «кольорову революцію» традиційно звинувачує Захід, вважаючи, що вся справа в намаганні завадити реалізації проекту «Турецький потік», в який Македонія тісно ангажована.

Крім того, сьогодні можна побачити щонайменше дві домінуючі лінії, за якими інформаційно «б'є» Росія по країнах ЄС у контексті української кризи.

Перша мета - спробувати досягти взаєморозуміння із Заходом, передусім «економізувавши» українсько-російську війну. Тобто довести Заходу, що йому немає сенсу втягуватись в затяжне протистояння з Росією, оскільки це б'є по кишенях простих європейців. Головне завдання тут - вивести проблему з простору регіональної та глобальної безпеки на рівень звичайного «калькулятора». І слід зазначити, що стратегія звернення до «шлунку» може бути досить ефективна.

Друга мета - розбити євроатлантичну єдність, посилюючи існуючі протиріччя між Європою та США. Ведеться спрямована пропаганда ідеї того, що США намагається руками та коштами європейців вести війну (передусім - економічну) з Москвою, що шкодить інтересам європейських столиць. Ця стратегія також достатньо успішна, а до влади у значній кількості країн йдуть політики, які займають вкрай проросійські позиції. Сьогодні це вже Греція. На черзі - Франція. І щодо останньої мова йде не лише про націоналістів Марі ле Пенн, але й про політичну силу Ніколя Саркозі. Потужні позиції Росії і у деяких східноєвропейських державах.

Більш-менш чітко проблему деструктивних російських впливів розуміє керівництво НАТО. Для протидії цим впливам кроком у правильному напрямі стало створення у 2014 році Центру передового досвіду НАТО зі стратегічних комунікацій, пріоритетом якого є вивчення питань «гібридних воєн», російських інформаційних кампаній та деструктивних пропагандистських зусиль Кремля. За результатами вересневого (2014 р.) саміту НАТО у Ньюпорті, питання стратегічних комунікацій вийшло на рівень фінальних рішень. Більше того, пункт 13-й підсумовуючої заяви саміту НАТО чітко встановлює взаємозв'язок між «гібридними війнами» та «стратегічними комунікаціями».

На жаль, ЄС все ще далекий від такого чіткого організаційного самовизначення в плані протистояння пропагандистським зусиллям Кремля й не до кінця розуміє, що російська пропагандистська машина - це не зовсім «засоби масового інформування» у їх традиційному розумінні. Перефразовуючи загальновідоме визначення війни, дане прусським генералом Карлом фон Клаузевіцем, як «продовження політики іншими засобами», стосовно російських ЗМІ можна сказати, що вони є засобами продовження агресивної політики Кремля, які, як вже зазначено вище, майже повністю втратили зв'язок з класичним розумінням медіа як інформаційних «посередників», притаманним демократичному світу.

Саме з огляду на геополітичні претензії Кремля зростає з року в рік фінансування міжнародних студій російських провідних телеканалів, а створений наприкінці 2005 року канал зовнішньополітичного мовлення «Раша Тудей» («Russia Today», «RT») вже має бюджет у сотні мільйонів доларів. Фактично Росія відновила для власних ЗМІ класичну радянську модель преси, коли «в «ізвєстіях» не було «правди», а в «правді» «ізвєстій». Просто місце «Правди» та «Ізвєстій» посіли інші, електронні видання.

Йдучи в ногу з технологічним прогресом, Росія активізувала свою діяльність в Інтернеті, і особливо - в соцмережах. Причому, не лише у мережах власне російського походження («Одноклассники.РУ»; «В контакте»), але у російськомовних та іншомовних сегментах мереж типу «Фейсбук» та «Твіттер». У цьому зв'язку деякі британські видання прямо попереджують своїх читачів щодо навали російських коментаторів на сайтах електронних версій їх видань і що проти публікацій, в яких засуджується агресивна політика Росії, ведеться жорстка пропагандистська війна. Про російську мережеву агресію неодноразово попереджають і керівники Служби безпеки України та інших українських силових структур. У надзвичайно стислі терміни Росією були створені сотні штучних акаунтів фальшивих користувачів з метою ведення інформаційної війни в соцмережах. Проти таких «кремлеботів» досить успішно воюють нещодавно створені «інформаційні війська» України (ініціатива Міністерства інформаційної політики), але слід відверто визнати, що ініціатива поки що не на боці України. А ініціатива на війні - це добра половина успіху.

Протистояти агресивній інформаційній політиці Росії важко хоча б тому, що Росія вкладає колосальні кошти в цю діяльність, які за загальними обсягами перевищують кошти, які витрачають на подібну діяльність будь-які інші країни на європейському континенті. Перевагою Росії є цілісність інформаційних заходів та кампаній заходів, чому не в останню чергу сприяє тотальна підконтрольність російських ЗМІ Кремлю. Звідси й можливість запускати меседжі та проводити спеціальні інформаційні операції за усіма «азимутами» водночас. Україна та інші демократичні європейські держави не можуть дозволити собі реагувати на російську інформаційну агресію у тому ж таки російському стилі, щоб не перетворитись на таких самих, як Росія, авторитарних «драконів».

Однак усе зазначене не означає, що Україна і демократична Європа не знайдуть уже в найближчій перспективі асиметричної демократичної відповіді на загрози й виклики агресивної кремлівської пропаганди. Особливо, у тому випадку, якщо країни ЄС усвідомлять, що протидія кремлівській інформаційній агресії є для них таким самим невідкладним пріоритетом, як і для України. Європейським партнерам варто зрозуміти при цьому цінність України як партнера, бо Україна впродовж тривалого ідеологічного протистояння російській агресії напрацювала певний інформаційній імунітет, має очевидні сильні внутрішні запобіжники, які сформувались або ситуативно, або вимушено впродовж останнього року активної боротьби за незалежність та територіальну цілісність.

До переваг України в інформаційній війні з Росією слід віднести:

а) ідейно монолітне суспільство;

б) чітке розуміння усіма суспільними верствами того, що проти них як соціуму реально ведеться інформаційна війна, як складова «гібридної» війни.

Україна уже практично застосовує перше коло засобів протидії антиукраїнським інформаційним заходам ворожої сторони. Поки що йдеться, на жаль, не про наступальні, а оборонні заходи переважно рестриктивного характеру.

І Україна тут могла б не лише навчитись чогось у Заходу (зокрема практиці проектування та реалізації стратегічних комунікацій), але й сама навчити Захід боротись з російською пропагандою. Наприклад, в Україні діє декілька проектів які системно розбирають російські новини і показують ступінь брехні в них. Ми починаємо розуміти що і як має бути застосовано для ефективної протидії російській пропаганді, хоча не завжди маємо кошти для реалізації таких проектів. Для ЄС це менш значуща проблема. Тож Україна та Західний світ можуть допомогти один одному у боротьбі із російською пропагандою і не допустити поширення подальшої нестабільності (регіональної та глобальної) в цивілізованому світі - того, чого так прагне Росія.

Однак до Європи лише зараз приходить розуміння необхідності ефективної протидії російські інформаційній агресії. Частково це можна пояснити певною «строкатістю» Європи, яка є утворенням надзвичайно складним з погляду не лише політики, культури й гуманітарної сфери, але й з погляду етноконфесійного. Відповідно, у Європі точиться чимало складних внутрішніх дискусій, на які й робить ставку нинішнє кремлівське керівництво, створюючи виклики та загрози Спільноєвропейському Проекту. До цього варто додати, що у повоєнній Європі склалися певні політичні, правові та філософські традиції пацифізму (миролюбства), які вкрай ускладнюють реагування на специфічні виклики, які інспірує Росія своєю агресивною зовнішньою інформаційною політикою. Усе це Росія добре розуміє і намагається використати у власних інтересах, що їй, зрештою, певною мірою вдається.

Слід зауважити, що особливий цинізм російської пропаганди, спрямованої на ЄС, полягає навіть не у самому факті здійснення такої інформаційної атаки, але в тому, що Росія агітує проти самого західного способу життя, проти норм та основ західної цивілізації, використовуючи західні ж норми свободи слова. Російські пропагандистські канали ведуть свідому боротьбу із основами західного світу, піддаючи атаці базові принципи - свободу слова, солідарність, соціальність, політкоректність, права людини. Тобто всього того, що становить базу існування сучасної європейської цивілізації.

Отже Європа має зрозуміти, що інформаційна війна проти неї вже реально ведеться і якщо російську загрозу не відповісти негайно й адекватно, то в недалекому майбутньому можна отримати суцільно дезінтегрований власний інформаційний простір, посилення внутрішніх протиріч та істотне послаблення власного безпекового простору. А це не в інтересах України. Тому Україна й Європа у протидії російській агресії в інформаційному просторі природні союзники й мають разом шукати відповіді на виклики й загрози, які створює Кремль. Бо без такого реагування цілісності та суверенності європейських держав не вдасться забезпечити, і вже у найближчому майбутньому Європа ризикує перетворитися на друге перевидання («оновлене та виправлене») контрольованого з Москви східноєвропейського «соцтабору».