Радіо Свобода

Кажуть, поза часом немає людини. Я б хотів, щоб цей лист став не загальним уявленням про певні речі, а відображенням саме того часу, в який він написаний. Бо ще рік тому ці слова були б неможливі - а через рік, дай Боже, вже будуть не варті чорнил.

Дозвольте мені на правах людини, яка опанувала мистецтво війни в його найпотворнішій формі - у примиренні із самою війною - сформувати декілька тез, які б якнайкраще казали про те, що сьогодні відбувається в думках людей з українським громадянством всередині та вмурованих у потворний ландшафт «ДНР» - ззовні.

- В моїй країні нічого не змінилося.

Це важко казати, але пробачте - це так. Дерев'яний фасад, декорація із красивої поліцейської форми та жовто-блакитних кольорів повсюди, ледь не на нижній білизні, - не є тим, за що варто віддати життя. Беззаперечне тільки одне: для нас нарешті відкрились шляхи, та поки що ними ніхто не йде. Моя країна наче завмерла перед цим світлом, якого так домагалася стільки років.

Але корупція, відверта брехня, «кришування», бійки у парламенті, продажні суди, вибірковість закону - все це нікуди не зникло, тільки тепер це роблять «свої».

Звісно, той проміжок часу, що ми подолали, можливо, вимагає більше терпіння, ніж цих самих змін. Та мене не покидає відчуття, що це може стати загальною думкою на найближчі роки, коли наш вельмишановний політикум буде завжди робити знижку на час. Звичайно, тут, в окупації, відчуття правосуддя гостріше, й інколи тим небагатьом, хто дивиться сьогодні на «велику землю» лише з екранів ТВ, хотілося б разом позбутись всього, на що у Києві чи в Тернополі, можливо, і не звернули б уваги. Та певна моральна стагнація, що вона притаманна сьогодні державі, є не тільки моєю думкою, але й думкою тих, хто ділить сьогодні зі мною колись український Донецьк.

Ми бачимо, як вчорашні патріоти стають елементами бізнесу, а влада заграє з ними, неначе дитина з вогнем. Та варто спитати: чи є суспільне прагнення до свободи тією метою, за якою вже не зважають на засоби досягнення цієї мети? Бо, якщо так, то це є найгірша диктатура, що, вкриваючись простирадлом мертвих, вже не зважає на тих, що живі.

Тих самих мертвих, що віддали своє життя на Майдані, й тих самих живих, що й досі є тут, на Донбасі, - хоча, кажучи відверто, більшість із вас вже кинули сюди по горстці землі. І звідси є друга теза.

- Моя країна скоріш відмовиться від своїх громадян, аніж від своїх територій.

І в тому, насправді, є велика надія, бо, які б прагматичні та жорстокі ідеали не сповідував би державний механізм, у ньому завжди знайдуться ті, хто із ним співпадуть. Так само і я нікуди звідси не їду вже рік, бо поїхати - означає змиритись. Та будьмо відверті - Донбас є тільки примара, в той час як більшість із вас кидає камінь провини в тих, хто їде із сірої зони степів. В очах країни ми вже винні, всі ми засуджені до певної міри, бо не змогли втримати український прапор на своїй землі, не змогли запобігти тисячам жертв, винні у тому, що хтось у Черкасах ллє сльози за батьком чи братом, і навіть ті ж самі смерті вже тут, у Донецьку, не варті нічого, бо є лише копія справжнього болю, відтак - є тільки фантом.

Спитаємо відверто: хто з вас хоч раз не мав таких самих думок? Та ми боїмося їх, боїмося сказати їх вголос, а тому за нас їх і досі кричить автомат.

Між хлопцем, який пише цього листа у Донецьку, та тими, хто зараз сидять в окопах, завжди знайдуться десятки причин, щоб кинути в іншого камінь. Та в цьому випадку я запитую вас: чим дійсно тоді є Донбас? Бо я не вірю, що вам потрібні лише терикони, лише величезні залізні заводи, лише та ідейна іржа, що вчить кохати абстрактну країну, без обличчя і мови. Глуху німоту. Хто зна, можливо, саме цього і прагнуть у Росії, прагнуть ще більшої ненависті навіть серед тих, у кого є спільна мета: побачити український Донецьк? Так мислить держава, але так не маємо мислити ми. Я не хочу більше мірятися гробами. Не хочу знати, чи були ви на фронті, чи тримали колись автомат у руках і чи спали в підвалі, рятуючись від гулу ракет. Плювати на це. Вже стільки часу й крові втекло, що смертю навряд чи когось вже здивуєш. Тому я, мабуть, не сильно відійду від правди, якщо третьою тезою скажу:

- Моя країна потребує прощення самої себе через себе саму.

В нас є зовнішній ворог. Беззаперечний, чіткий, зрозумілий. Та хіба ми і далі будемо робити вигляд, що географічне походження - це лише точки на карті, і що донецький шахтар - той самий менеджер з Львова? Ні, міста зумовлюють мислення, пропонують своїх героїв, формують інакшу картину життя. Та величезною помилкою всіх цих років було навмисно не помічати цього: і зараз, під страхом смертної кари, не дай Боже сказати, що «єдина країна» - це гасло на карті, й що ми такі різні, що іноді лише ця карта і робить нас чимось одним.

Та це є недоліком лише тоді, коли ми цього боїмося. Я скажу більше: цей страх є товаром, який вже багато часу нам з успіхом «штовхають» державні мужі. Бо ми все більше і більше витрачаємо свого життя на політику, як фізично, так і розумово. Навіть цей лист є ніщо інше, як зліпок з політичної думки, яка потребує нашої уваги так само, як вогнище дров. Ви скажете, що йде війна, - та я скажу, що справа зовсім не в цьому. Десь із півроку тому я розмовляв з людиною, що пройшла Чечню: «так, ми вбивали, та жодним чином не було такого інформаційного мотлоху, який огортає сьогодні війну» - його слова.

Тому наприкінці я хочу сказати: чому б нам не перепросити один в одного без усілякої рефлексії «за що», «чому», «хто винен» й інше? Чому б не забути, що є «западенці», «донецькі» і не почати жити по-новому не на білбордах з усміхненим паперовим обличчям, а у насправді єдиній країні, де люди такі різні, що спромоглися з цього зробити одне?

Тож хочу почати із себе і перепросити в усіх тих, хто ще має честь називати себе українцем, бо в мене є мрія, хоч я і не Мартін Лютер Кінг: приїхати до такої столиці, де слово «Макіївка» вже нічого не значить, чи значить не більше, ніж Львів чи Франківськ.

Мабуть, за мого життя цього вже не буде. Бо зараз Макіївка - це зовсім не місто, а загублені люди і спосіб життя. Та, друзі, якщо війна не є найкращим часом, щоб змінити ці речі, - тоді я вже навіть не знаю...

Джеррі ТОМС

«Copyright © 2015 RFE / RL, Inc. Перепечатывается с разрешения Радио Свободная Европа / Радио Свобода»