Один з френдів повідомив, що на розташованому на окупованих теренах Єнакіївському металургійному заводі виплачують зарплатні у гривнях на карточки одного з українських банків. При тому що з 5000 тис. ос., працівників підприємства щось біля 100 наразі воює у терористах зі збереженням робочого місця. При тому що в майстернях заводу після Деьбальцево - десятками, а останнім часом періодично проводиться ремонт бронетехніки терористів ДиРи. При тому що місцеве населення (добряче накачане російською пропагандою) Україну м'яко кажучи не любить.

Виходить так, що Україна забезпечує окуповану територію. Неподобство? Зрада? Припинити негайно! Не фіг Україні годувати ворогів!

Я й сам би так подумав, якби не одне «але». Я з 15 років маю досвід роботи на виробничих підприємствах машинобудування та металургії, маю вищу технічну освіту, працював майстром, ТВО начальника ділянки, інженером-конструктором, тощо. Отже в чому - в чому, а в деталях організації підприємства - розбираюся.

Що ж у деталях?

1. Френду (не технареві), а з ними і багатьом іншим необізнаними на нюансах, невідомо, що на металургійному (!) заводі ремонтувати бронетехніку можливо лише в ду-у-у-уже обмежених кількостях. Я не полінувався глянути на номенклатуру продукції Єнакіївського металлозаводу - сталеві злитки і сортовий прокат. Так от, в ливарному цеху немає ані верстатів, ані зварочних апаратів, ані іншого потрібного для ремонту устаткування - там печі. І температура+гази такі що без звички - 5 хв не витримаєш. Те саме у прокатному цеху - серед прокатних станів немає ані ремонтного обладнання, ані потрібних фахівців, бо оператор стану - не слюсар.

Виділити під ремонт техніки можна лише ремонтно-механічний цех + гараж виробництва. Сукупно з усього заводу це щось біля 300 осіб. Але який ремонт вони можуть здійснити? Підварити броню. Замінити окремі деталі (якщо є ЗІП). Замінити змазку. Все.

Навіть перебрати движок довірити таким ремонтникам - стрьомно. По-перше уявіть собі, чого у двигунові бойової машини наремонтують люди, які постійно ладнають редуктори прокатних станів, по-друге, тектимуть ті двигуни після такого ремонту з усіх шпарин. Ну не забезпечують металургійні виробництва ущільнюючим герметиком, всі редуктори там збирають як у часи царя-батюшки - на фарбу.

Виробити якісь деталі для БТР РМЦ заводу звісно може, але знову таки з власного досвіду - Україні за ці деталі робочим треба буде потім медалі давати, кращої диверсії для бойовиків важко уявити. І точність тих деталей, і термообробка, і правильний підбір матеріалу - до всього питання. Як техніка по такому ремонтові поведе себе в умовах бою - уявити не важко.

Іншими словами ремонт завод може надати вельми обмеженими силами і не більший ніж на будь-якому забезпеченому обладнанням автосервісі. За умови наявності в терористів зброї і готовності убивати - навіть на українському.

2. З/п робочим заводу платить взагалі-то не Україна. Її платить конкретна (і до речі інтегрована в бізнес Заходу) промислова корпорація - «Метінвест». Можна як завгодно ставитися до Ахматова, але факти такі. Метінвест виробляє металеві злитки і прокат і торгує ними по всьому світові. В тому числі - з Росією.

Ми вже побачили, що ремонт техніки бойовиків - це побічна і незначна форма діяльності підприємства. Основна - виробництво тої самої металургійної продукції. Робочі видали продукцію. Метінвест її продав і отримав гроші. Робочі отримали з/п. Логічно?

Може держава Україна цей процес обірвати? Може - для цього треба влізти у комерційну діяльність корпорації і наступні кілька років запекло воювати з Метінвестом у європейських судах, в т ч по позовах західних акціонерів Метінвесту. І ще - брати на буксир українських працівників Метінвесту які залишаться без своїх з/п не тільки через саботаж Метінвесту, а й з об'єктивних причин - втручання держави порушить комерційні обородки Метінвесту і позбавить корпорацію оборотних статків. Точніше - з обох причин.

Нам зараз воно треба?

3. Насмілюся нагадати, що хоча Єнакіївських завод знаходиться на окупованих теренах, комерційні підрозділи Метінвесту лишилися в Україні і податки з оборудок продовжують платити державі Україна. При всій мірі мухляжу крупних фінансово-промислових груп з податками, гадаю, податки Метінвест платить Україні набагато більші ніж зиск від техніки бойовиків яку він ремонтує. Добровільно-примусово ремонтує, до речі.

Є й моральний бік ситуації. Розташований на окупованих теренах Єнакіївський металлозавод регулярно фінансує боротьбу України проти терористів ДиРи.

4. Якщо зайшлося про бік моральний - варто заголосити, ну як же так? Ну це ж особи що знаходяться під окупантами! Ну ми ж їх годуємо! Хіба так можна?

Відповідь. Так не можна. Так - треба.

Бойовики регулярно ремствують на те, що місцеве населення окупованих районів воювати не рветься. Очевидно - в наших інтересах зробити так, аби такий стан речей тривав надалі. Очевидно, людина яка стоїть біля ливарної печі, яка керує прокатним станом, яка ремонтує до того стану редуктор, або стоїть за верстатом, така людина - не стріляє. І не хоче. Війна - це страшно.

Ба більше. Людина яка везе робочого на маршрутці з роботи - не стріляє. 
Людина яка тягає ящики в магазині де робочий закуповує харчі - не стріляє. 
Лікар, який лікує цього робочого - не стріляє. 
Жінка яка на зупинці продає робочому самогонку - не стріляє.

Френд поремствував що наразі з 5000 працівників біля сотні перебувають в бандах. А треба аби там перебували всі 5000? Треба аби їхні дружини, які зараз щодня повторюють чоловікам «не суйся нікуди, якось переживемо» почали їх пиляти «що ти за мужик як на сім'ю заробити не можеш»? Треба аби за 5000 робочих в окопи поперлися також воділи маршруток, вантажники з магазинів, районні лікарі та торговки з зупинок?

А якщо не підуть в окопи - нам треба аби вся ця маса чкурнула на материкову Україну і тут каменем повисла у нашого і так куцого бюджету не даючи державі жодного зиску і ні чорта не виробляючи?

А навіть уявимо такий варіант. Вся ця маса піде на фронт і потрапить під наші снаряди й міни і швидко та героїчно загине. І що? Коли ми зайдемо на окуповані нині терени, замість розгубленого населення яке плистиме за течею байдуже прийнявши ту владу яка - сила (як у Слов'янську), нас зустрінуть тисячі вдов і сиріт які і через десятки років цідитимуть нам крізь зуби «ви вбили мого чоловіка/батька»? Скільки часу нам знадобиться аби ці настрої виправити?

Чи не краще зваживши на всі плюси і мінуси ситуації, залишити все як є - як варіант найменш проблемний?

Здається розтлумачив більш ніж детально. І гадаю, читачеві стало очевидно, те що хвилину тому здавалося зрадою виявилося звичайним здоровим глуздом, яким мусить керуватися кожен керівник обираючи між поганим і гіршим.

Єдина проблема. Аби все це розтлумачити - потрібен фахівець і півгодини часу. Гукнути «зрада» - і легше і швидше.